Читати книгу - "Тіні на Поліссі, Герцог Фламберг"

Одного вечора, коли сонце вже давно сховалося за горизонтом, а небо вкрилося тисячами зірок, Андрій сидів біля багаття. Вогонь весело тріскав, відкидаючи мерехтливі тіні на обличчя старого діда, який сидів поруч. Дід, його очі сяяли мудрістю, почав розповідати історію, що передавалася з покоління в покоління.

– Кажуть, глибоко в лісі є озеро, – його голос був спокійним, але в ньому відчувалася якась таємнича сила. – А в тому озері живе русалка. Вона прекрасна, як сама весна, але й жорстока, як зимова заметіль. Кожні кілька років вона вибирає собі жертву – найкрасивішу дівчину в селі. І забирає її з собою в своє підводне царство.

Андрій слухав, затамувавши подих. Легенда звучала як казка, але в її голосі було стільки переконання, що мурашки пробігли по шкірі детектива. Він завжди вважав себе раціональною людиною, не схильною до забобонів. Але зараз, сидячи біля багаття, він змушений був визнати, що в цій історії є щось більше, ніж просто вигадка.

– Може, це все ж таки містика? – прошепотів він сам до себе, дивлячись на палаюче багаття. Вогонь відбивався в його очах, надаючи їм дивного, майже гіпнотичного блиску.

Але відкинув цю думку як абсурдну. Він був детективом, а не шаманом. І він обов'язково розкриє цю справу, незважаючи ні на які легенди і прокляття. Він піднявся на ноги і розправив плечі.

– Дякую за розповідь, діду, – сказав він, намагаючись звучати впевнено. – Але я все одно вважаю, що тут має бути раціональне пояснення.

Дід посміхнувся крізь бороду. – Може бути, синку, може бути. Але пам'ятай, іноді найстрашніші речі бувають правдою.

Андрій повернувся до своєї хати(яку винаймав), але сон не йшов. У голові крутилися образи русалки, зачарованого озера і кривавих ритуалів. Він розумів, що ця справа виходить за рамки його звичайної роботи. Це була загадка, яку він мусив розгадати, навіть якщо для цього йому доведеться зіткнутися з надприродним.

×××

Дрібний, холодний дощ накрапав на похмурий пейзаж, розмиваючи контури лісу і перетворюючи землю в багнюку. Андрій, одягнений у промоклий плащ, нахилився над тілом чергової жертви. Дівчина лежала на вологому моху, обличчя спокійне, ніби вона просто заснула. Але синці під очима і дивні, криваві символи, викарбувані на її білій шкірі, розповідали зовсім іншу історію.

Символи були дивні, майже незрозумілі. Схожі на якісь древні руни, вони утворювали складний візерунок, що розповсюджувався від шиї дівчини до її живота. Андрій довго вдивлявся в них, намагаючись знайти хоч якусь логіку, якусь послідовність. Але все було марно. Це було як спроба розшифрувати мову інопланетян.

"Хтось намагався залишити послання," – прошепотів він сам до себе, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. "Але яке?"

Фотограф, молодий хлопець з великою камерою, наблизився до Андрія.

– Що ви там бачите? – запитав він, намагаючись розгледіти символи.

Андрій відійшов на крок і подивився на фотографа. Його очі були сповнені тривоги.

– Бачу щось, чого не повинен бачити, – відповів він хрипким голосом. – Це не просто вбивство. Це... це щось більше.

Він озирнувся навколо. Ліс стояв навколо них, мов темна стіна, приховуючи свої таємниці. Вітер шепотів у кронах дерев, немов насміхаючись над їхніми спробами розгадати загадку. Андрій зрозумів, що зіткнувся з чимось, що виходить за рамки його уявлень про злочини. Це була не просто гра маніяка, а щось більш глибоке, щось, що пов'язувало його з давніми легендами і міфами цього місця.

Холодний дощ пронизував до кісток, змушуючи Андрія здригнутися. Він поводив головою, намагаючись відігнати настирливі думки. Погляд його випадково зупинився на закинутій хатині, що стоїть на узліссі, ніби загублена в часі.

Щось у цій будівлі було не так. Можливо, це було старе, похиле дерево, що стояло біля хати, його гілки, схожі на коряві пальці, ніби витягнуті до неба в мовчазному благанні. Або ж похмуре вікно, в глибині якого темніла безодня, і здавалося, що звідти на нього дивиться безформне обличчя, сповнене зловісної цікавості.

Андрій зробив кілька кроків у бік хатини, відчуваючи, як його серце починає битися швидше. Кожен крок відлунював у тиші лісу, нагадуючи про його самотність і вразливість. Вітер засвистав у щілинах старих дощок, ніби насміхаючись над його сміливістю.

Наблизившись до хатини, він помітив, що двері були відчинені. Тінь, що падала зсередини, нагадувала пащу звіра, готового поглинути все, що потрапить до неї. Андрій зважився зайти всередину.

Крок за кроком він просувався вперед, озираючись навколо. Повітря було застояне, пахло землею і гниллю. На стінах висіла павутина, а підлога була вкрита товстим шаром пилу. Світло, що пробивалося крізь маленьке віконце, створювало в кімнаті моторошну атмосферу.

Раптом він почув слабкий шепіт. Серце його завмерло. Він обернувся, але нікого не побачив. Шепіт повторився, цього разу чіткіше.

"Іди геть..." - почулося з темного кутка.

Андрій стиснув рукоятку пістолета. Він знав, що має піти, але щось його тримало на місці. Це була цікавість, бажання дізнатися правду, або ж щось інше, щось темне і притягувальне.

 Серед купи мотлоху, що нагадувала сміттєзвалище часу, лежав він – маленький дерев'яний оберіг. Покритий пилом і павутинням, він виглядав як забутий секрет, прихований від сторонніх очей. Андрій нахилився ближче, його погляд притягнули дивні руни, викарбувані на його поверхні. Вони світилися тьмяним світлом, ніби місячне сяйво, що просочилося крізь тріщини в даху. Кожна лінія, кожен вигин здавалися настільки знайомими, наче він бачив їх раніше, в далекому дитинстві, уві сні.

Цікавість, подібна до магніту, притягувала його до цього предмета. З трепетом він простягнув руку і взяв оберіг. Дерево було холодне, як лід, і шорстке на дотик. Коли його пальці торкнулися вигравіруваних рун, світ навколо різко змінився.

Спочатку з'явилася легка пульсація в скронях, потім вона переросла в гучне дзюрчання, наче тисячі дрібних годинників одночасно завелися в його голові. Візуальні образи почали миготіти перед очима: темні ліси, загадкові обличчя, спалахи світла і тіні. Він відчув, як його тіло стає легким, як пух, і починає підніматися над землею.