Читати книгу - "Гон Шен, Foma"

     Сьогодні був день народження Гон Шена. Гості яких він майже не знав вже всьоме прийшли вітати його. І вдруге не прийшла його мама.

     — Внучку! Бажаю тобі міцного здоровʼя, натхнення та успіхів у житті. Нехай твоя мама побачить яким ти вже став великим. Якого розумного вона виростила сина… Що я можу сказати? Нехай усі твої мрії збуваються, нехай усе неясне засяє ясним цвітом, а люди навколо тебе тішаться твоїми перемогами! Живи здоровий! — закінчив говорити Роберт, і вдаривши келихом з гостями, випив склянку горілки.

     Бабця Ава запросила Гон Шена в сусідню кімнату, де був накритий дитячий стіл.

     — Зараз прийдуть твої друзі. Ми з твоєю бабусею Мартою для вас накрили стіл в твоїй кімнаті.

     — Дякую. — Тихенько сказав Гон Шен стримуючи посмішку.

     Пройшовши в спальню, Гон Шен сів як найдалі від центру стола, і сумними очима почав вивчати страви: холодець, олівʼє, запечена картопля з грибами, голубці, риба, помідори і огірки.

     — А що на солодке?

     — Торт! Але це потім.

     — Привіт Гон Шене! З днем народження тебе!

     — Дякую. — Соромʼязливо всміхнувшись, прийняв подарунок Гон Шен. — Що це?

     — А ти відкрий.

     Він взяв кольорову коробку і поставив її на підлогу. Вона була великою і тяжкою. Він збентежено роздерав червоно-білий папір, в передчутті свята.

     — Кран!

     — З днем народження, друже! — в кімнаті зʼявився Вільям. — Це — тобі.

     В руках у Вільяма було небо! На ньому світилися зорі, і посередині сяяв місяць.

     — Це нічний світильник для тебе. Щоб ти і вночі міг бачити свою тінь.

     Гон Шен звитяжно прийняв подарунки, і відклав їх на полицю. Тепер за краном сяяло небо, а за небом на нього дивилися очі його матері. Йому було 5 коли її не стало, і він її майже не памʼятав. Тільки ці очі нагадували йому, якою вона була красивою.

     — Давай торт їсти!

     — Торт, торт, торт! — в один голос голосили Вільям з Джозефом.

     — То може ще поїжте картопильки. А? Гон Шене? Не хочете? — говорила бабця Ава нарізаючи торт.

     — Тут зефір. — Поклала на стіл пакет з солодким баба Марта. — Мама твоя дуже любила його.

      — Зараз ще чаю принесемо. — Сказала Ава, і разом з Мартою, вийшли геть.

     — Дякую хлопці, що прийшли! Мені дуже приємно.

     — Авжеж! Ти що!

     — Ми ж твої друзі.

     — Я знаєте, що подумав? В енциклопедії я прочитав, що тінь не може світитись. Але вона і не повинна, адже світиться не темрява якою вона окута, а світло яке в ній ховається. В наших думках. В наших серцях. Я це щойно зрозумів, уявляєте? Якщо довго дивитись на тінь, то можна зрозуміти, що ми самі випромінюємо світло. А якщо ні — то, чи люди ми взагалі?

     — Ти такий розумний, Гон Шене!

     — Так випʼємо за це!

     — За що? — спантеличено перепитав Вільям?

     — За те, щоб кожен з нас знайшов своє світло!

     — Будьмо!

     Вони втрьох вдарили стаканами з соком, і голосно розсміялися.