Читати книгу - "Розчароване життя, Демянів Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потягшись за ним, вона вже побачила, що це не зовсім пакет, а файл, у якому лежало кілька складених аркушів паперу. Це її вже зацікавило, тож відразу витягла їх і розгорнула. Це були звичайні аркуші формату А4, які не дивлячись на сире середовище, не промокли і не зволожилися. Наче спеціально очікували, щоб його хтось підібрав.
Розгорнувши їх, дівчина побачила, що це записка, написана від руки. Від побаченого вона аж жахнулась, оскільки почерк виявився доволі знайомий. Цю записку написав її викладач.
Спершу дівчина просто дивилась на написане, нічого не читаючи, не в змозі повірити, що така річ трапилась саме їй. Через кілька місяців після трагедії саме вона отримала можливість востаннє поспілкуватись із викладачем. Вона не роздумувала над тим, чи має таке право, оскільки, раз він перед смертю залишив таку записку, то зрозуміло, з метою, що її таки хтось знайде та дізнається про те, що наштовхнуло його на здійснення такого кроку. Вона думала про своє особливе становище у цій історії, позаяк останньою із знайомих бачила викладача, мабуть чи не єдина зі студентів, яка знала, що справді і де сталось. І ось тепер, тримала у руках останнє, що він написав. Записка, з якої ось-ось до неї пролунає голос викладача.
З ним вони не були якимось близькими, чи тому подібне. Викладач взагалі намагався триматись бар’єри між собою на студентами. Тих які вчились він хвалив, всіх решту — критикував за недостатність старань, або ж за бездіяльність. Його манера викладання була доволі не цікавою, і саме вона відштовхувала студентів від вивчення чи зацікавлення цього предмету. Але були й такі, що краще підготовлювались і отримували кращі оцінки. Дана дівчина була із тієї категорії, яка не мала бажання витрачати дорогоцінний час на поглиблене вивчення даного предмету, але щось таки знала. Тож отримувала від викладача критику через недостатні старання. Хоча їй на це все було тоді байдуже.
Тепер саме вона удостоїлась честі прочитати передсмертну записку, чи не першою про все дізнатись й вирішити, чи розповідати про все написане решті, студентам, викладачам, знайомим, родичам викладача.
Глибоко вдихнувши, дівчина почала читати.
«Не знаю, чи вчиню я те, що задумав, чи злякаюсь. Але навіщо тоді я це сів писати? Як і жити, не знаю навіщо мені далі. 61 рік мого життя пройшли даремно, як виявилось. Всі мої досягнення не варті того, щоб ними вдовольнятись. Вони заслуговують тільки ігнорування. Справжнє життя проходило мимо мене. І найгірше те, що я, можливо, у цьому й сам винен.
Ще з юних літ я більшість часу вирішив присвятити на навчання. Цим хотів підтвердити надії батьків на себе. Особисті справи відкладались на другий план. Та й не цікавив я осіб протилежної статі. Всі вони дивились осторонь мене. Можливо це ще одна причина, чому я вирішив присвятити себе науці. А тим часом життя проходило мене, чого я намагався не помічати.
Закінчивши університет, я продовжив навчання у аспірантурі, де з головою поринув у написання наукової дисертації. Тим часом уривками до мене доходили чутки про моїх колишніх однокурсників чи однокласників, що вони добились того чи іншого успіху, одружились, стали батьками. Я не зациклювався на тому всьому, вважав, що моїм успіхом стане те, що я здобуду науковий ступіть та стану професіоналом у своїй галузі.
Сторінки списували, складались на купу акуратно, одна за одною, а дні на календарі змінювали. Тижні, місяці, роки. І ось, я таки зумів захиститись. Було це важко, але таки сталось те, до чого так прагнув. Та мені вже доходило до тридцяти. А єдиним моїм здобутком стало лиш написана праця, яка нікому не потрібна, та звання, від якого користі комусь іншому мало. За яке мені самому довелось викинути немалу суму грошей. Чи міг себе цим тішити? Ні, я цим якраз був розчарований, бо моє звання єдине, що я мав.
Мої ровесники, чи інші люди, мали те, що їм справді потрібне, а не оте, що я. Саме тоді я задумався, чи правильно я живу. І жахнувся від того, що цілком ймовірно, що ні. Тоді, одного осіннього дня, коли мені виповнилось двадцять дев’ять років, закутавшись у плащ і йдучи міським парком думав про те. Що мені робити далі, всі мої надії, мрії та ідеали розбиті. Я отримав знання, вивчився, звання, але більше нічого. Ніякого пристойного заробітку, ніяких подальших планів, нічого. І, що найгірше, вже тоді думав, ніякої близької людини поруч. Звісно, були батьки, але вони не вічні, вони підуть, а я залишуся сам.
Хто знає, що б я міг вчинити тієї осені, якби одного дня мені не запропонували таки влаштуватись в університет. На жаль, для мене це виявилось не безплатним, довелось віддати значну суму коштів за працевлаштування. До кінця його життя я ненавидів декана, якому давав той злощасний конверт із грошима, які взяв у кредит
Хоч роботу й мав, але близько року жив під страхом бідності. Знімав дешеву квартиру зі студентами, благо не моїми, їв дешеву їжу, віддавав кредити. Коли ж з тим покінчено, і отримані гроші міг витрачати вже на себе, відчув полегшення на певну радість від життя.
Переїхав з тієї квартири, почав жити сам. І та самотність гнітила мене. Саме тоді вирішив походити кудись, куди ходить молодь. Але річ в тім, що я вже не такий як вони, ті місця для мене чужі. Та й не звик я до того всього. Походивши кілька раз, безрезультатно, вирішив більше не відвідувати ті місця. Тим паче, інститутом, де я працюю, почали ходити розмови між студентами, що бачили мене. Доволі неприємно.
Можливо тоді я відкинув всі ті думки та просто змирився зі своїм становищем, жалюгідної людини, яка живе тільки своєю працею, без ніякої радості у житті. Всю свою злобу вирішив зганяти на студентах, які не вчились, а мали життя. Наче мстився їм за те, чого не мав сам. Студентів які навчались, також терпіти не міг, бо у них вбачав себе. Всіх їх. Моя душа наповнювалась по вінця злістю та співчуттями до себе, коли бачив якусь парочку, особливо серед моїх студентів. Тоді, наступні дні я намагався всіляко загрузити тих чи інших студентів, щоби вони отримали негативну оцінку. Це полегшувало мої емоції. Став максимально вимогливим до всіх. А найбільше задоволення мені приносило, коли хтось через мене втрачав стипендію. У цьому я мав радість до життя протягом років.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розчароване життя, Демянів Юрій», після закриття браузера.