Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Це був Салем. Його постать, освітлена мерехтливим полум’ям факелів, ніби вирізьблена з гри світла і тіні, одразу притягувала увагу. Чоловік у темній сорочці з високим коміром і шкіряним жилетом виглядав водночас елегантно й практично. Складалось враження, що кожна деталь його одягу мала свою функцію. На його поясі висіли невеликі мішечки та футляри, що бряжчали з кожним рухом, ховаючи в собі невідомі зілля, та інструменти, необхідні для ремесла, яке він опанував досконало.

Світло факелів танцювало на його обличчі, підкреслюючи чіткі риси. Це було обличчя людини, яка бачила багато й навчилася жити у світі, де істина ховається у тіні. Легкі зморшки біля очей зраджували роки досвіду, а підборіддя з чіткими лініями додавало його образу впевненості й рішучості. Однак справжня сила Салема полягала не в його фізичній поставі, а в його очах. Вони були спокійними, але водночас пронизливими. Здавалось, що вони могли бачити крізь брехню, здираючи маски до самої суті. У їхній глибині ховалася холодна мудрість і досвід людини, яка знала, що таке ризик і небезпека.

Його губи були стиснуті, але не жорстко, більше як у людини, яка знає міру в усьому — навіть у жорстокості. Він тримався з невимушеною стриманістю, яка не була демонстрацією сили, а радше ознакою впевненості людини, яка давно звикла до небезпеки. У його поставі не було нічого зайвого: жодного розмаху, жодного виклику — лише впевненість того, хто завжди готовий зустрітися з тінями.

Салем зупинився поруч із Мораксом і, схрестивши руки на грудях, кивнув головою. Вітання було лише формальністю. Його погляд на мить зупинився на Еріоні — уважний і злегка насмішливий, як у людини, що знає більше, ніж каже.

- Ти підеш зі мною, — сказав Салем. Його голос був спокійний та безжалісний, як нічний вітер, що пронизує до кісток. Еріон мовчки кивнув і рушив за Салемом, зникаючи в тінях разом із ним.

Вони йшли мовчки вузькими провулками, доки не дісталися до старого занедбаного храму, який ще в давнину слугував місцем для ритуалів. Стіни храму були вкриті символами, що давно втратили колишню силу, а повітря відчувалося важким, сповненим забутих заклять.

Тут, у тіні мовчазних стін, Еріон вперше почув легенду про артефакт, що був оповитий таємницями й страхом — Клинок Ночі. Його ім’я промовляли пошепки, боячись, що сама згадка про нього може пробудити щось темне. Говорили, що цей меч не просто створений, а народжений із самої сутності мороку, його лезо чорніше за найглибшу ніч, поглинало світло, залишаючи по собі лише слабкий відблиск тіньової енергії. Він не відбивав світло — він його пожирав.

Кажуть, Клинок жив своїм власним життям, підкоряючись волі господаря, але ніколи повністю. Він ставав продовженням руки, легким, мов вітер, під час атаки, і міцним, як самі скелі, коли треба було захищатися. Той, хто тримав його, відчував неймовірну силу: рухи ставали швидшими, інстинкти загострювалися, а битва перетворювалася на танець, де кожен крок супротивника можна було передбачити ще до того, як він його зробить. Здавалося, що Клинок відкривав двері до величі.

Але велич ця мала свою ціну. Легенди шепотіли, що Клинок Ночі був не лише зброєю, а й хитрим паразитом, який вбирав у себе не лише кров ворогів, а й душу свого власника. Чим довше його тримали, тим важче було відпустити. Він вливав у серце свої темні шепоти, розмиваючи межі між тим, хто володіє мечем, і тим, ким володіє меч. Ті, хто не витримував, ставали тінями самих себе — істотами без волі, знаряддями без господарів.

Еріон слухав, і кожне слово відгукувалося в його думках, як відлуння в порожньому склепі. Він не знав, чи це був жах, чи зачарування, але всередині нього прокидалася непереборна цікавість. Клинок Ночі обіцяв усе, що можна було лише уявити, але за якою ціною?

- Цю реліквію охороняють сили, які не просто здолати, — сказав Салем, його голос лунав хрипло й глухо. — Ті, хто ступив сюди до тебе, залишили по собі лише легенди. Кожен з них думав, що готовий, але ніхто не повернувся.

Еріон мовчки вдивлявся в масивні двері перед собою. Їхня поверхня була вкрита витонченими різьбленнями, які випромінювали слабке світіння в напівтемряві. Кожна руна здавалася живою, ніби чаклунство, викарбуване на камені, досі пульсувало древньою силою. Він відчув, як холодний подих невідомості обійняв його, але не відступив.

Салем пильно спостерігав за ним, а потім заговорив знову, його голос став трохи м’якшим, але не менш суворим:

— Тут немає права на помилку. Те, що на тебе чекає за цими дверима, може стати твоїм кінцем.

Еріон глибоко вдихнув, збираючи в собі рішучість. Його руки мимоволі стислися в кулаки. Він знав, що повернення назад немає. У нього не було вибору, але водночас цей момент був викликом, який він не міг відкинути.

— Пам’ятай, — додав Салем, підходячи до дверей. — Я не знаю, що чекає всередині. Ніхто цього не знає. Але якщо ти виживеш, цей храм назавжди запам’ятає твоє ім’я.

Він торкнувся однієї з рун на дверях, і ті почали відкриватися. Звук важких каменів, що зрушили з місця, розрізав напружену тишу. Зсередини потягнуло прохолодним повітрям і примарним світлом, яке ковзнуло по обличчях обох чоловіків.

Еріон ступив уперед, не озираючись. Перед ним розкрився похмурий простір, залитий примарним сяйвом, яке ледь торкалося кам’яних стін і підлоги. Усе в цьому місці здавалося зачаєним і сповненим очікування, наче храм сам уважно стежив за кожним його рухом.