Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Не встиг він закінчити тієї фрази, як у дверях з’явилася чорна бородата голова Кадруса. То був чолов’яга років двадцяти п’яти - двадцяти шести; у руках він тримав клапоть сукна, що його він, згідно зі своїм кравецьким ремеслом, збирався обернути на вбрання.

— А! Прибув, Едмоне! — сказав він із гострим марсельським акцентом, широко усміхаючись, аж видно було всі його зуби, білі, мов слонова кістка.

— Як бачите, сусідо Кадрусе, я до ваших послуг, якщо вам щось треба буде, — відказав Дантес, насилу приховуючи неприязнь за ґречним тоном.

— Дякую, звісно. Слава Богу, мені нічого не треба, часом навіть я потрібен буваю декому... — (Дантес здригнувся). — Не про тебе я кажу, Едмоне. Я позичив тобі грошенят, ти мені їх повернув; так воно водиться поміж добрими сусідами, і ми квити.

— Ніколи не поквитаєшся з тими, хто нам допоміг, — відказав Дантес. — Коли грошовий борг повернуто, залишається борг вдячності.

— Нащо балакати про це? Що було, те минулося. Поговорімо ліпше про твоє щасливе повернення. Я пішов у порт пошукати брунатного сукна і зустрів мого друзяку Данґляра.

«Невже ти в Марселі?» — кажу я йому.

«Так, як бачиш».

«А я гадав, ти у Смирні».

«Міг би бути й там, бо я просто звідти».

«А де ж наш Едмон?»

«Та, либонь, у батька», — відказав мені Данґляр. Ось я і прийшов, — провадив Кадрус, — щоб привітатися з другом.

— Ото вже добрий чоловік цей Кадрус, — озвався батько, — він так нас любить!

— Авжеж, люб­лю, та ще й шаную, тому що чесні люди рідко трапляються... Але ти, здається, розбагатів, друже? — провадив кравець, скоса глипнувши на купку золота і срібла, яку висипав на стіл Дантес.

Юнак помітив, як в очах сусіди блиснула іскра захланності.

— Та це не мої грошенята, — недбало відказав він. — Я сказав батькові, що боявся застати його в нестатках, а він, щоб заспокоїти мене, висипав на стіл усе, що було у нього в капшуці. Сховайте гроші, тату, якщо тільки сусідові вони не потрібні.

— Ні, друже мій, — сказав Кадрус, — мені нічого не треба, та й, слава Богу, ремесло годує майстра. Бережи грошенята. Зайвих ніколи не буває. При всьому цьому я тобі вдячний за твою пропозицію не менше, ніж якби й скористався нею.

— Я запропонував від щирого серця, — сказав Дантес.

— Не сумніваюся. То ти в добрих стосунках із Моррелем, хитрунчику?

— Пан Моррель завжди був дуже добрий до мене, — відказав Дантес.

— Що ж, тоді ти дарма відмовився від обіду.

— Як відмовився від обіду? — запитав старий Дантес. — Невже він гукав тебе на обід?

— Так, тату, — відказав Дантес і всміхнувся, помітивши, як вразила старого незвичайна честь, яку виявили його синові.

— А чому ж ти відмовився, Едмоне? — запитав старий.

— Щоб хутчій прийти до тебе, тату, — відказав юнак. — Мені кортіло побачитися з тобою.

— Моррель, напевне, образився, — вкинув Кадрус, — а як збираєшся стати капітаном, то не слід суперечити судновласникові.

— Я пояснив йому причину відмови, і він зрозумів мене, сподіваюся.

— Щоб стати капітаном, треба трохи підлеститися до господарів.

— Я сподіваюся стати капітаном і без цього, — відказав Дантес.

— Тим ліпше, тим ліпше! Це потішить усіх твоїх давніх друзів. А там, за цитаделлю Сен-Ніколя, я знаю декого, хто буде особливо задоволений.

— Мерседес? — запитав старий.

— Так, тату, — сказав Дантес. — І тепер, коли я тебе побачив, коли знаю, що ти здоровий і що в тебе є все, що тобі треба, я попрошу твого дозволу вирушити в Каталяни.

— Іди, сину мій, іди, — відказав старий Дантес, — і нехай благословить тебе Господь дружиною, як благословив мене сином.

— Дружиною! — устряв Кадрус. — Бачу, ви надто вже квапитеся; ще ж вона й не дружина йому ніби!

— Ні ще, та, либонь, незабаром стане, — відказав Едмон.

— Хоч як там воно буде, — сказав Кадрус, — ти добре вчинив, що поспішив із прибуттям.

— Чому?

— Таж Мерседес — красуня, а в красунь не бракує залицяльників; у цієї — аж надто, бо вони черідками ходять за нею.

— Справді? — сказав Дантес із усмішкою, у якій помітна була тінь неспокою.

— Так, так, — закивав Кадрус, — і непогані люди трапляються; та, сам розумієш, ти незабаром станеш капітаном, то тобі не відмовлять, либонь.

— Це означає, — підхопив Дантес із усмішкою, що насилу ховала його неспокій, — це означає, що якби я не став капітаном...

— Гм! Гм! — пробурмотів Кадрус.

— Ну, — сказав юнак, — я ліпшої думки, ніж ви, про жінок узагалі і про Мерседес зокрема, і я певен, що, буду я капітаном чи ні, вона залишиться мені вірна.

— Тим ліпше, — сказав Кадрус, — тим ліпше! Коли одружуєшся, треба вміти вірити; та все одно, друже, я тобі кажу: не гай часу, іди, заяви їй про своє прибуття і поділися надіями.

— Іду, — відказав Дантес.

Він поцілував батька, кивнув Кадрусові й вийшов.

Кадрус посидів у старого ще трохи, потім, попрощавшись, теж вийшов надвір і повернувся до Данґляра, що чекав його на розі вулиці Сенак.

— То що? — поспитав Данґляр. — Ти його бачив?

— Бачив, — відказав Кадрус.

— І він казав тобі про свої надії на капітанство?

— Казав про це так, наче він уже капітан.

— Ти ба! — сказав Данґляр. — Надто вже поспішає!

— Та Моррель, вочевидь, обіцяв йому...

— То він дуже веселий?

— Аж загонистий; він уже пропонував мені свої послуги, наче пан якийсь; пропонував мені грошей, наче банкір.

— І ти відмовився?

— Відмовився. А міг би позичити у нього, бо ж не хто інший, як я, позичив йому перші грошенята, які він бачив у своєму житті. Та тепер пан Дантес нікого не потребує: небавом він капітаном буде!

— Ні, він ще не капітан!

— Як по правді, добре було б, якби він ним і не став, — провадив своєї Кадрус, — а то з ним і балакати не можна буде.

— Якщо ми захочемо, — сказав Данґляр, — він буде тим самим, що й зараз, а, може, ще й меншим.

— Що ти кажеш?

— Нічого, я сам до себе балакаю. І він ще й досі закоханий у гожу каталянку?

— Шалено; уже й побіг туди. Та чи я дуже помиляюся, чи з цього боку на нього чекають прикрощі.

— А ясніше?

— Нащо?

— Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш собі. Ти ж не любиш Дантеса?

— Не люб­лю гордіїв.

— То скажи мені все, що знаєш про каталянку.

— Не знаю нічого напевно, та бачив таке, що, гадаю, аби лиш у майбутнього капітана не сталося халепи на зворотному шляху коло Старого Шпиталю.

— Що ж ти бачив? Ану ж бо кажи!

— Бачив, як щоразу, коли Мерседес приходить до міста, її супроводжує височенний паруб’яга, каталянець, темноокий, червонолиций, із чорною чуприною, лютий мов звір. Вона його називає двоюрідним