Читати книгу - "Під чужим ім’ям, Love"

Наступного дня море було спокійним, але тривога в повітрі нависала, мов штиль перед бурею. Леон не розмовляв з нею, та поглядав частіше. Її пальці судомило від страху — не перед викриттям, а перед тим, що буде після нього.

Уночі вона почула кроки на палубі. Вийшла — Леон стояв біля борту, дивився на темну воду.

— Коли я був хлопцем, — почав він раптом, не озираючись, — мене теж вчили, що довіра — розкіш. Але ти… врятувала людину. Ризикувала.

Вона мовчала.

— Я знаю, що ти не Антон. І знаю, що втеча — це більше, ніж просто бажання свободи.

Тиша. Вона зробила крок ближче.

— Якби я сказала, що мене змусили… що я тікала від життя, яке вбивало мене повільно?

Він нарешті поглянув на неї. Їхні погляди злились у мовчазному розумінні.

— Тоді я не зраджу тебе.

Але саме тієї миті над палубою пролунав крик:

— Корабель на горизонті! Чорні вітрила!

Анна похолоділа. Вона знала ці вітрила. Це був Розен. Він знайшов її.

Леон знову глянув на неї. Його очі стали іншими — гострими, як лезо.

— За тобою полюють, так?

Вона кивнула.

— Тоді цей корабель — не просто прихисток. Це поле бою. І я тебе не здам.

---