Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Вівіан Беліні померла дев’ять років тому.
Її серце ще билося, легені ще вдихали повітря, але та дівчина залишилася там, біля клубу, на холодному тротуарі, де не було ані шансів, ані вибору.
З того часу я стала іншою. Не людиною — а тим, ким мене зробили. Не ім’ям — а тінню, що не має права на помилку.
Тепер мене звали Нокс. І цього було досить.

У цьому світі важливе не те, ким ти був, а ким тебе бачать зараз.
Ніхто не пам’ятав дівчину з блакитними очима. Ніхто не впізнавав ті руки, що колись дарували ніжність, а тепер безжально тримали зброю. Ніхто не асоціював найманого кілера з ім’ям, викресленим із усіх архівів.

Саме так я і вижила. І саме так мені вдавалося залишатися невидимою.
До сьогодні.

Я сиділа в дальньому куті казино, де світло падало м’яко, а тіні огортали плечі. У руках — келих червоного вина, у серці — тиша. Пальці впевнено торкалися телефону — останні вказівки від Рефаеле. Мій партнер, мій невидимий тил. Без нього багато чого не склалося б.

Я перевела погляд через зал і побачила його.
Віто.
Ціль.

Іронія в тому, що саме він колись був причиною, чому я не померла остаточно. І тепер саме він мав стати моїм завершенням.

Габріело не давав другий шанс. Він замовив його чисто, без слідів. І я мала виконати.

Я перевела погляд через зал. Він стояв біля бару — все той самий: холодна постава, уважний погляд, руки, що здавались спокійними, але завжди готовими діяти. Віто змінився — став суворішим, більш зібраним. Його колишня легкість кудись зникла, а замість неї з'явилася глибока серйозність, що робила його небезпечнішим. Але для мене — це була просто ціль. Не більше.

Я випила ковток вина і вже хотіла підвестися — коли його погляд перетнувся з моїм.

На мить час ніби сповільнився. Погляд його — холодний і впевнений — затримався на мені. Це було лише на секунду, але я відчула, як усі навколо наче стали тінями, а я і він — єдині, хто ще існував у цей момент.

Я не могла відвести очей, не хотіла, але й не могла нічого зробити. І тут він нахмурився, немов щось здалося йому знайомим. Його погляд став трохи глибшим, і на мить я помітила, як тінь сумніву промайнула в його очах.

Віто зробив крок вперед. Ще один. І я, наче відчуваючи, що він наближається, плавно, майже невидимо, розчинилася в натовпі. Легко, без поспіху — я зникла серед людей. Віто залишився стояти на місці. Я не бачила його реакції, але зробивши кілька нерішучих кроків у моєму напрямку, він зупинився, наче заблукав у своїх думках.

Але потім його погляд знову ковзнув по залу — і вже не зупинився на мені.

Я обережно поставила келих на стіл і тихо видихнула.
Він мав померти тоді. Але сьогодні — я доведу справу до кінця.