Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Я стояла під клубом, вдихаючи свіжий нічний повітряний потік. Легкий вітерець носив запах дощу, що скоро міг прийти. Вулиця була порожня, лише світло ліхтарів тремтіло на мокрих плитах асфальту. Мобільний телефон раптово задзвонив у моїй руці, і я вже знала, хто це.

— Нокс? — голос Габріело пролунів у слухавці, і я злегка усміхнулася. — Коли Віто буде у моїх руках? Ти ж розумієш, що я не терплю затримок.

Я обережно поправила волосся, приховуючи гнів, що стискав груди. Голос змінювався за допомогою програми Рафаеля — вже не той яскраво-жіночий тембр, а щось більш неприродне, без емоцій. Всі вулиці навколо залишались порожніми.

— Ти мені погрожуєш? — мої губи ледве ворухнулися, але в голосі вже звучала тверда впевненість. Ніхто не мав права ставити мене в таке становище. Я стиснула телефон, і в руках різко відчулася напруга, мов пульсуючий біль. Я знала, хто він, і розуміла, чому він це робить, але і я не збиралася дозволяти йому перетинати цю межу.

Він замовк на мить, а потім його голос став ще важчим, ще більш відчутним, як камінь, що падає в воду.

— Я не люблю марнувати час, Нокс. Ти або виконуєш свою частину роботи, або не робиш взагалі. Я не дозволю, щоб через твої помилки мої плани зірвались.

Я глибоко вдихнула, намагаючись стриматися. Моя злість рвалася зсередини, але я знала, що не можу дозволити їй захопити контроль. Ще один крок — і ми всі опинимося в іншій грі.

— Все буде зроблено вчасно. Просто треба трохи зачекати, якщо ти хочеш, щоб все пройшло безслідно, — я продовжила, не зупиняючись, — як то кажуть: «Терпіння — найкраща здатність до досягнення мети». Ти ж не хочеш, щоб уся наша праця пішла нанівець через поспішні дії?

— Ти обіцяв, що все буде чисто. Я не люблю, коли мене ігнорують. Виправдання в такому випадку не спрацюють, — його голос затвердів, і я відчула загрозу в кожному слові.

— Габріело, ти вибрав мене, бо знаєш, що свою роботу я виконую ідеально. Тож більше не забувай, з ким ти говориш, — мої слова були холодними і точними, без жодних вагань. Я вимкнула дзвінок і поклала телефон у кишеню. Мої пальці стискалися від напруги, і я крокувала в нічну темряву, відчуваючи, як серце б’ється сильніше, ніж зазвичай.

Через кілька хвилин я сіла в свою машину. На радіо лунала тиха мелодія. За кілька хвилин вже їхала в напрямку штабу. Рафаель чекатиме там. І ми будемо готові.

По приїзду, я одразу ввійшла в кімнату. Рафаель сидів біля столу, уважно дивлячись в монітор. Він не підняв голови, коли я підійшла, але я відчула, що він вже знає, що це була я.

— Габріело дзвонив тобі? — спитав він, не відриваючи погляду від екрану.

— Він хоче все зробити швидко. Але це буде його помилка, — відповіла я, спокійно знімаючи пальто.

Ми розпочали підготовку. Віто був занадто цінним для Себастьяно, і він довіряв йому. Я мала зробити все так, щоб цього не помітив ніхто, навіть він.

Ми виїхали з штабу на темну, неосвітлену галявину на околиці міста, де Віто мав провести угоду з Альдо Періні. Я залишилася за пагорбом, спостерігаючи за його командою, що переносили ящики, готуючись до продажу зброї.

Була нічна тиша. Здавалось, навіть дерева не рухалися на вітрі. Як тільки угода почалася, я побачила, як обличчя Альдо миттєво змінюється, і він запитує у Віто:

— Що це за жарт? — його голос був гострий, наповнений недовірою. — Ви смієтеся?

Він витягнув іграшкові пістолети з ящика, і погляди обох команд швидко змінилися. Вони зрозуміли, що хтось підставив їх. Я замінила один з ящиків, і тепер ситуація виходила з-під контролю. 

— І шоу розпочинається, — прошепотіла я, ледве вловимим голосом, спостерігаючи, як напруга наростає.

І в ту ж мить спрацювали димові шашки. Все потонуло в густому диму. Я сховалася в тіні, спостерігаючи за тим, як все перетворюється на хаос. Віто та його люди опинилися в оточенні, і всі в мить схопили зброю.

Бійка почалася, заливаючи галявину вибухами світла і звуками пострілів. Це мало бути чітким сигналом для мене.

Мої рухи стали швидкими й рішучими.

Я виходжу зі свого укриття, швидко наближаючись до Віто. Лунають постріли, охоронці Віто намагаються зорієнтуватися в диму. Я кидаю до їх ніг одну з гранат, вони розгублено перезаряджаючи свої пістолети, на мить відступають.

Віто кидається вбік, намагаючись вийти з диму. Я підкрадаюся до нього ззаду, і без жодного звуку вколюю йому транквілізатор прямо в плече. На мить його тіло замирає, а потім починає слабшати. Сила боротьби, яку він ще недавно проявляв, зникає. Він не встигає навіть зрозуміти, що сталося. Я тягну його до машини і сідаю за кермо. Навколо паніка і хаос. Усі розгублені, але я залишалася єдиною, хто точно знав, що робить. Віто не був моєю ціллю випадково — і цієї ночі

я не мала наміру схибити.