Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Сьогодення

 Віто

Дим сигар і терпкий аромат дорогого віскі зависли в повітрі так густо, що їх можна було різати ножем. У потаємній кімнаті казино стояла гнітюча тиша — наче весь світ залишився по той бік важких броньованих дверей. Тут не грали — тут вирішували долі.

Ми сиділи довкола важкого дубового столу. Я, Даріо і ще троє людей, які звикли тримати в руках не карти, а цілі міста.

Документи були підписані. Карти зіграні. Ще один шмат міста змінив хазяїна.

— Думаю, на сьогодні досить, — Даріо відкинувся на спинку стільця. — Час трохи розвіятися.

Я мовчки кивнув, ковзнувши пальцями по гравіруванню на склянці з віскі.

Ми вийшли до основного залу казино. Світло ламп било в очі, дзвін монет зливався з азартними вигуками. Тут життя текло швидко і голосно. Люди сміялися, вигравали і програвали статки за одну ніч. Даріо жартував із офіціантками, легко і невимушено. Я ішов поруч, але думки мої давно були деінде.

Не знаю чому, але саме зараз пам’ять підсунула її обличчя.

Вівіан.

Ці очі. Ці руки. Цей голос.

Дев’ять років минуло, а я досі пам’ятав кожну деталь.

Я різко звернув до бару.

— Я зараз, — кинув через плече Даріо, і він лише махнув рукою.

Бармен мовчки налив мені бурбон. Я зробив ковток — напій обпалив горло, але не зігрів. Усередині було порожньо й холодно. Думки крутилися швидко, рвано. Я міг пригадати кожну лінію її обличчя. Хоч як я намагався стерти її зі свого життя — серце зберігало її мов фотографію, зашиту під шкіру.

Я вже хотів було відійти від стійки Але щось змусило мене завмерти.

Краєм ока я помітив силует.

Жінка.

Світле волосся, зібране в акуратний вузол. Вона йшла стримано, упевно. На мить здалося, що все навколо притихло — як буває, коли спогад торкається свідомості, але не дає себе впіймати.

Я насупився.

Обличчя її лишалося в тіні, але щось у манері триматися — у лінії шиї, у легкому нахилі голови — дивно чіпляло пам'ять. Немов відлуння чогось забутого.

Я зробив крок. І ще один.

Хотів підійти ближче. Роздивитися.

— Вибачте… — сказав я, але в ту ж мить вона зникла. Легко, майстерно. Не квапливо — просто розчинилась у натовпі так, як зникають ті, хто не хоче бути знайденим.

Я зупинився, нахилив голову.

Дивився в натовп.

Її вже не було.

Я повільно вдихнув і зробив ковток напою.

Дивно.

Це відчуття лишилося. Ледве помітний холод пробіг уздовж хребта. Немов я щойно глянув крізь тонку щілину у власне минуле.

Наче я її вже бачив. Колись…

Я тихо зітхнув. Можливо, просто втома. Можливо — уява.

У світі, де всі обличчя схожі, а минуле краще не чіпати, такі примари пам’яті — не рідкість. Я поставив келих на стійку і повільно озирнувся ще раз.

Порожньо.

Але думка не йшла.

Не зараз.

Я повернувся на своє місце — але десь глибоко всередині 

залишилось відчуття, що це була не проста ніч.