Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

Увечері вся команда зібралася під старим дубом, що ріс за сараєм дядька Василя — місце перевірене, стратегічне й головне, з тінню, яка ховала змовників від надто допитливих очей.

Іван прийшов останнім. Як завжди. Він ліниво розтягнувся на траві, закинув руки за голову і зітхнув так, ніби його витягли з теплого ліжка посеред зими.

— Ну, і що цього разу? — промовив він.

Максим, як справжній командир, почав пояснювати, що саме побачив біля двору баби Марії.

Іван не вразився.

— Ну подивилася корова на млин, і що? Я теж можу постояти й подивитися. Он — зараз.

Він демонстративно застиг, вирячивши очі в бік хмари.

Тимко засміявся, жбурнув у нього жолудем.

— Ну так, але ти ж не стоїш нерухомо дві доби?

— Якщо мені дуже ліньки, то можу, — буркнув Іван і позіхнув.

Максим похитав головою.

— Вона боїться чогось.

Соломія тим часом відкрила блокнот і, прослідкувавши пальцем рядки, перечитала вголос:

— Дід Петро казав, що чув якісь дивні звуки тієї ночі. Скрипіння, ніби хтось точив косу... під вікном.

Іван махнув рукою.

— Та дід Петро кожної ночі щось чує. Минулого тижня він стверджував, що в туалеті бачив інопланетянина.

— То була баба Варвара у новій нічній сорочці, — уточнив Тимко.

Максим зосереджено подивився на всіх.

— Ми всі думали, що Галя була у дворі, коли її викрали. Але якщо вона була не там?

Іван нарешті підвівся на лікоть. Його очі втратили байдужий блиск.

— Тобто ти хочеш сказати, що її вкрали… не з подвір’я?

— Саме так, — підтвердив Максим.

Тимко задумливо почухав голову.

— Тоді звідки?

Максим нахмурився, глянув у далечінь.

— Якщо вона була десь у полі, можливо… вона бачила, хто це зробив.

Запала тиша. Навіть цикади, здавалося, притихли.

Соломія обережно закрила блокнот, але не відводила погляду від Галі, яка все ще стояла біля паркану, як тінь від самої себе.

— Якщо вона була не у дворі, значить, її викрали раніше.

— А що, якщо… — почав Тимко, стиха. — Якщо вона бачила не тільки тих, хто її забрав, а ще когось?

Іван здригнувся й сів прямо.

— Що, якщо там було щось страшніше?

Максим мовчки глянув у бік млина. Його темний силует виднівся на горизонті, з похиленими крилами, що давно вже не оберталися. Навіть вітер там здавався тихішим, ніж мав би бути.

Галя боялася не просто так.

І вона не просто так стояла біля паркану дві доби.

Вона стежила. І вона пам’ятала.

— Завтра вранці ми йдемо перевіряти млин, — сказав Максим.

Іван застогнав.

— Ой, все. Я вже знаю, що нічого доброго з цього не буде. Як завжди. Потім знову сниться, як мені сняться колеса, що женуться за мною...

— Але ми все одно підемо, — кивнув Тимко.

Соломія з посмішкою закрила блокнот.

— Звісно, що підемо. Це ж ми.

Максим усміхнувся. Команда була в зборі. Рішення прийняте.

Десь позаду почувся тихий звук кроків.

Усі озирнулися.

Під деревом сидів Бублик — місцевий кіт, який ніколи не з’являвся просто так. Його жовті очі блищали в сутінках, і здавалося, що він уже знає кінець історії, але поки мовчить — задля інтриги.

Він все чув. І він знав: ця справа буде цікавою. Можливо, найцікавішою з усіх.