Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Це був інший світ, знаний звіддалік, наче легке, хоч і небезпечне марево.

Світ, який вони воліли не знати й засуджували.

Світ виріс перед Вітою на стежці, якою вона ризикнула вертатися зі школи через те ж пустирище.

Виріс наче з нікуди, постав перед Вітою — високий, широкоплечий, в чорних штанах і картатій сорочці. Вітині очі, підняті з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднілося з надто розстібнутої сорочки.

— Утю-тю, яка гарнюсінька школярочка.

Він торкнувся пальцями Вітиного підборіддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася.

Віта намагалася дивитися сміливо, але відчула, як тепер задрижало все її тіло.

— Твоя мати — медсестра?

Несподіване запитання чомусь забило подих. Виходить, правда, що він, цей безжальний хуліган, геть про всіх все знає.

— Т-так, — видихнула Віта.

— Відмінниця?

Іронія аж сочилася з його напівбасовитого голосу з хрипинкою.

— Це погано? — Віта відважилася сказати майже з викликом.

— Чого ж? Будеш, видно, красулькою. Красулька і відмінниця — хо!

Він узяв Віту за плечі кінчиками пальців. Самими кінчиками, та вона відчула силу його пальців.

— Знаєш, хто я?

Спитав так само напівіронічно. Весело. Певно, насолоджуючись її страхом. Але щось було ще у його інтонації, щось було…

— Емір.

— Ха, і малявки знають мою кликуху.

Він, видно, був потішений.

І тут несподівано крутнув дівчину довкола осі одними пальцями, наче дзиґу. Вона заточилася і ледь не закричала. Ні, таки скрикнула. Побачила, як разом з нею крутиться небо і хмаринка на ньому.

— Ну, йди, зубри.

Віта пішла, переставляючи неслухняні ноги й проганяючи бажання побігти. Побігти, втекти. Втекти у свій світ. Той, де була мама, однокласники, з якими вона півгодини тому попрощалася. Світ чистий і безпечний.

І все ж вона несподівано для самої себе спинилася. Спинилася і оглянулася. Чоловік на стежці, гроза мікрорайону, а може, й більшої території, Емір (від Едика?) стояв і дивився їй услід. Услід дівчинці-відмінниці. Віта… Віта раптом підняла руку і… І помахала Емірові цією тремтячою рукою.

Їй тоді йшов чотирнадцятий рік. Було майже чотирнадцять. Джульєтта… Але про Джульєтту Віта ще не чула. Про те, що він старший на десять років, Віта дізнається пізніше.

Він просто для неї був дорослим. Як багато хто. Дорослим, небезпечним і…

Щось наче продзеленчало в повітрі, на пустирі, де незабаром виростуть нові будинки.

Віта віднині ходитиме пустирищем до школи й зі школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустріти не тільки Еміра. Вона прожене її.

Його зустріне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Еміра і ще трьох. Таких же, як і він, дужих і нахабних. Правда, двоє з них були явно молодші, років по шістнадцять-сімнадцять. Вони йтимуть, і Віта спиниться, але не уступить стежку.

— О, знайома відмінниця, — скаже Емір.

— Сушилка-зубрилка!

Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.

— Ти що, Емір? — почує Віта.

— Вибачишся і почистиш їй плаття, — накаже Емір.

— Що?

— Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.

— Та звідки я знав…

Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…

— Я сама почищу, — сказала Віта.

— Ну, як хочеш, — Емір сплюнув і пішов, насвистуючи.

А за ним рушила і вся компанія.

Йшли безтурботні, певні в собі.

Зграя.

Хижа, загрозлива.

Віта стояла, за плечима чувся сміх, він віддалявся і віддалявся. Сміх даленів, і начеб даленіла вона сама. Друга Віта йшла з тими хлопцями. Перша Віта (головна!) стояла, не в силі зрушити з місця.

— Як це огидно, — сказала вона зрештою маминим голосом і наказала, наказала другій Віті вернутися.

Провела долонею по шкільній формі. Майже чисто. Тільки коліно брудне. Послинила палець і потерла ним вимазане коліно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра піде, от піде й подякує цьому Еміру-шміру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де він нібито працює вантажником. Емір-вантажник? Ха! Раптом їй захотілося танцювати. І Віта закружляла на стежці посеред пустиря, де вже відчутно пахло осінню й хрустіли під ногами сухі стебла. Відчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здається, її звуть полином.

Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батьківщину, а йому привезли (принесли?) гілочку полину… І він згадав…

А що мала згадати вона, Віта?

Дівчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осінній вітер. Схожа на дзиґу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, які пішли геть, озирнувся… Хоча б Емір…

Коли вона спинилася, то спинило свій танець і небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.

— Я нікуди не піду, — сказала Віта. — Ні в який магазин. Мені треба вчитися.

Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.

Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.

Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно уникала місця, де могла зустріти злого верховоду (саме так назвала Едика-Еміра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустріти. Двічі — восени і взимку — бачила його звіддалік, раз самого (йшов неквапливо, як справжній господар життя), раз у компанії. Щось говорив і сміявся, за ним реготали й кореші.

А за тиждень чи два до Нового року вона дізналася, що Едика разом з іще двома його поплічниками затримано після грабунку ними професорської квартири.

«От і все», — подумала при цій звістці Віта.

«А що все?» — була наступна думка. Грабіжників судили, показовий процес відбувся у клубі їхнього мікрорайону, й Віта всі чотири дні, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбільшим її бажанням було таке: просто прийти і подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сісти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярів пускають до залу суду? І як він веде себе — нахабно, виклично чи визнає вину? Адже