Читати книгу - "Сад спочилих котів"

— Поспи знову, — казала йому риба. — Ми не змогли пробратися в темряву, бо ти обронив, що не готовий. Ти злякався смерті. Проте твоє серце ніколи не оживе, а сам ти— не народишся вдруге, якщо не зустрінешся з нею, не знесеш болю покраяного тіла.

— Я попливу з тобою всюди, — відповідав їй рибалка. — Але якщо я до чогось не готовий, чи буде із цього пуття, бодай і попливу?

Утім, навіть його власне серце не вірило цим словам.

* * *

Свою першу здобич хлопчик приносить показати дорослим. Він чекає, потупивши очі. Старійшина племені розтинає тварину, змазує кров’ю дев’яте місце на тілі малого, потім, спритно витягнувши з правої ноги звіра найкращу кістку, вручає її йому.

— Відтепер кожен буде кликати тебе на ім’я, яке зараз дам, — мовить він. — Твоє ім’я…

Тієї ж миті гримить грім — довго-довго. Хлопчик залишається без імені.

Рибалка давно не знає, де він: на воді чи під водою, на дні. Він шукає назву: можливо, для себе, можливо, для риби, а можливо, для тієї істоти, яку вони обоє породили. Здається, буцім довкола безліч дзеркал; він дивиться, розглядає, бачить десятки, сотні, тисячі істот, які йому досі ніколи не траплялися: людина з рибою замість руки; риба з людською головою, яка стирчить у неї з рота; людина, на якій розпласталася риба — від шиї до ніг; риба, яка парується з людиною; людина, яка злилася в одне ціле з рибою; риба, яка парується сама з собою; людина, яка сама з собою парується… Цьому немає краю. Довкола тисячі, сотні тисяч створінь, що нестямно в’ються, здригаються від насолод, тремтять і витягуються, звужуються й розширюються; кожна істота — творіння котроїсь з утіх, яка доводить до безмежного екстазу. Їм нема кінця-краю.

Крім того, риб, які паруються, можна побачити хіба що на людських малюнках, створених задля розваги.

Хтось здалека ніби шепче рибалці ту назву, яку він шукає, однак не може її розчути — вона ні на що не схожа.

Вряди-годи довкола світліє. Мабуть, проминає сонячний день, а можливо, розступаються хмари. Єдине, у чому він упевнений: світліє дедалі частіше, світло стає все яскравішим.

Рибалка намагається мислити: «Я вийшов у море й змінився, ставши нерозлучним із власною здобиччю». Він знає, що це нісенітниця. «Але це не здобич, — міркує рибалка. — Ані я не гнався за нею, ні вона не почувалася загнаною; наша зустріч випадкова. Нас навіть не назвеш нерозлучними: все буде так, як захоче вона… Та й чи змінився? Коли, як? У мене чудне плавання, незвичайна мандрівка. А втім, очевидно, те, що я змушений жити разом із нею — орфінозом, рибою, яка дала себе впіймати, а потім проковтнула мене. Чому я так кажу? Мені це не подобається? Достатньо було сказати, що ми разом. Єдине, у чому можна бути певним».

Рибалка відмовляється від роздумів. Адже зараз вони пливуть до сонця.

Немає ні тепла, ні світла, ні блиску. Довкола тільки «борошнисте» сяйво. Вони ніби відірвалися від землі. «Ми обоє мусили померти, — говорить рибалка, або ж одна з його думок, що досі має його за рибалку. — Риба така сама важка, однак ми неначе летимо…»

Вони померли, роздерті на шматки; їхні серця, селезінки, кишки, мабуть, оновилися, а можливо, вони народилися знову…

Небіжчики знають усе; шлях пізнання — також смерть. Лиш той, хто пощез, змішався з мертвими, спустився під землю, під воду, щоб почути їхні вістки, затим піднявся до неба, де нарвав собі променів, світла та мудрості, ніби — квітів, відтак знову зібрав докупи частини свого роздертого тіла та, ніби народжений удруге, повернувся на землю до людей — тільки той знає все.

Я помер, але воскресну й знатиму все, — утішає себе рибалка.

Зуби орфіноза впиваються йому в плече. Про рибу забувати не треба. І насамперед — у жодному разі не піддаватися гордості.

Угорі розпростерла крила чайка, мов корона дерева. Сам рибалка — те дерево. А риба — ні на мить не відірвавшись від його плеча — розкинулася внизу, вдалині, мов земна чи морська поверхня. Небо, земля й підводний світ немов зійшлися докупи в цьому Великому Дереві. Об’єднались у всесвіт. Рибалка знає, що риба прилипла до нього, і внизу насправді розкинулася не вона, а — море. Та досі він не бачив моря, усі його помисли були пов’язані з рибою. Тепер же він несподівано…

Потім здалека долинув гул — він хутко наростав і наближався, проте линув здалека. У вухах немов загриміли вибухи. Поки вони разом із чайкою стрімголов падали донизу, він помітив, як море розлилося, простягнувши безліч своїх щупалець. Рибалка відчув, як риба щосили прилипла до нього. Затим усе довкола огорнула темрява.

* * *

Бей верхи на коні, без угаву стискаючи остроги, гнався за козулею. Кінь

Однорогий ласий до незайманих дівчат. Бігає, бігає за ними, падає в

мчить, мов вітер, ось-ось накриє своєю тінню козулю. Та ж раптом заклякла, обійми та в ліжко. Про це знає кожен. Єдиний спосіб показати свою відвагу мов укопана. Усі зіткнулися на божевільній швидкості. Зламавши карка, бей та зловити Однорогого — це перерядитися дівчиною, якщо ти вродливий обливається кров’ю, та якийсь красень із красенів, вродливий юнак із хлопець, і вийти на гульбу. Юнак іде звабливою ходою; однорогий, заледве довгими пальцями й волоссям намагається оживити його своїми слізьми; хто взрівши його, біжить за ними, кидається в обійми та тягне в ліжко. Тоді після цього знатиме, хто збагне, як він опинився на місці козулі, що вродливий юнак дістає свої списи, заховані під купою одягу, та здірявлює зненацька зникла?

однорогому здухвину.

* * *

Сховавши уривки своїх невиразних спогадів у потаємному закутку пам’яті, людський син знову прагне злетіти ввись. Але скільки людей — бодай і мала частинка, бодай і дещиця — можуть цього досягти? Колись давно, дуже давно, таке завдання, либонь, було не зі складних. Зараз же важко й повірити, що все, закінчившись, почнеться знову, і вони з рибою повернуться до того польоту, достоту, як за старим роком — приходить новий. Не може людина повірити, що ще раз, ще раз померши, ще раз і ще раз — і ще раз воскресне. Скажімо, скільки людей зауважать, що ви показали неабияку майстерність,