Читати книгу - "Сад спочилих котів"

Тієї миті рибалка бачить себе поміж друзів у кав’ярні. Вони обступили його з усіх боків, на їхніх обличчях проступає зажура. Певна річ, друзі не бачили риби, але й не бачать руки, яку проковтнула риба. Вони розпитують його, де пропадав цілісінькими днями, розповідають, як непокоїлися, чи не потрапив у біду. Ніхто не наважується запитати його, як зостався без руки. Та й не сміє… Якщо людині відірвало або відтяло руку, то за кілька днів вона не одужає. Зрештою, якби потрапила в біду чи лікарню — далося б чути та знати. Рибалка ж не зронить і пари з уст. Йому тільки прикро, що друзі не побачать риби. Що тепер брехати? Йому хочеться закричати: «Хіба ви не бачили величезної риби, яка проковтнула мені руку?» Проте він не наважується, боїться зачепити цю тему. Він прагнув довести свою палку любов усім, хто й не уявляв її, але хотів побачити — невже це стало поштовхом до такої хоробрості, до такої незламності серця? Гребуючи самим собою, він повертається додому. Тепер рибалка вдома. Наче це й не він спускався з рибою на морське дно, не він злітав з нею увись. Риба тоді проковтнула не лише його руку, вона немов огорнула його з усіх боків. «Вони не бачили тебе й не могли бачити, — тихо-тихо шепоче він. — Що мені потрібно було зробити, аби вони побачили тебе? Сказати, розповісти… Обізвали б мене божевільним. Переконати доторкнутися… Як би вони торкнулися риби на місці відсутньої руки? Або ж… Було б знаття; я не ризикнув, от і все. Либонь, і не зміг би без тебе; мабуть, я тривожився за тебе; боявся, що вони відірвуть тебе від мене…» Рибалка вгомонився. Насамперед він думав та говорив про отакі речі. Його палка любов передовсім убиралася в такі слова. «Відтепер я попливу з тобою хоч на край світу, навіть по смерть на морське дно… Я готовий, відтепер я готовий, бодай —і до зустрічі зі смертю».

Зненацька рибалка бачить себе в човні. Сизіє небо, і насувається темінь, довкола — ні промінчика. Човен і досі пливе за течією. Руці значно легше, і спочатку рибалка приписує це своєму стійкому серцю, проте незабаром він усвідомлює, що риба зменшується: вона всихає, відвалюється м’ясо та починає йти сморід. Зуби й досі ятрять плече, одначе риба швидко перетворюється на суцільний скелет. Рибалці здається, що ось-ось збожеволіє, якщо вже не збожеволів. Він анічого не розуміє, та й розуміти не хоче. Риба, розпадаючись, тане на очах; ось видно й кістку від його руки — тіло з неї пощезло услід за риб’ячим. Услід за її кістками розлітаються і власні. Коли ж разом із рештками риб’ячої голови від його тіла відвалюється плечова кістка, рибалка остаточно вирішує, що робити. Він розвертає човна, так ніби його вдарило об берег, затим кидається у воду. «Нашим іменем мала стати Любов, — думає він. — Проте я вчасно його не підібрав, не знайшов. Я без потреби вслухався в гул, натомість слід було розчути те, що він від мене ховав».

Море розпростерло обійми рибалці, який з’явився до нього з доброї волі. Хто тепер покаже дорогу цьому бідоласі, що й не відав, якою убивчою буває невмируща любов? Хто заведе до смерті, до якої він, як сам казав, був готовий? Це завдання судилося морю. Хто розповість вудкареві, що орфіноз, ця риба, кохала його, поки мала за сильного, щойно ж розгледіла в ньому неміч — та не в порівнянні з людьми, хай їм грець, а з собою — розпалася, розлетілася на шматки. Хтось повинен розповісти. Але це завдання не для моря. Адже сила смерті, яка заглушить усякий біль, переважає для нього будь-чию силу. Море пізнає силу у вимірах простору, хай де на неї не натрапило б.

Тепер скеля смерті внизу поволі розступається, щоб зустріти рибалку, який нечутно до неї опускається. Море назавжди сховає, затримає його у своїй глибині, неначе мати — у матці, аби більше ніколи не народити.

1968—1972—1976—77

2

Придбавши в цукерні кругле татли,[5] я примостився під високим тентом на призьбі якоїсь кав’ярні очима на вулицю. Її господар, витріщивши очі, зирив то на випічку, то на мене — щобожого дня він, либонь, не переставав сотні разів дивуватися мандрівникам, котрі гадали, що легко впораються з цілим татли. Подавши чай, господар позадкував за прилавок.

Гарний, мов смерть, чоловік досі ніде не з’явився. На злість господареві, я доїв татли та знову замовив чаю, дочитав газету.

Я збагнув, що чолов’яга справді приголомшений. У кожному разі з того, як я мовчки читав місцеву газету, він виснував, що я — не мандрівник, а місцевий.

Підвівшись, я зайшов усередину, розрахувався біля прилавка — і оторопів. У кінці крамниці замість цегляної стіни стояла скляна; двері в ній також вели до призьби під аркою. Проте за склом відкривався небосхил. А внизу, ніби підпираючи прилавок, стриміли маківки кількох веж…

Вийшовши через двері у скляній стіні, я опинився біля другої призьби. Голова пішла обертом від висоти. Рука шукала за що вхопитися, поки не вдарилась об край столика. Під ногами глибочіла прірва, однак від призьби до самого низу збігали східці. На дні прірви можна було розгледіти круглий брукований майдан із водограєм. Від центру майдану окреслювалися й розбігалися лінії — таким чином він був розділений. А збоку, прямісінько в мене під ногами, стояв старезний триповерховий палац— неначе тобі іграшковий. Горішні бійниці його вежі зяяли отворами навпроти мого живота.

— Striking, isnt it?[6] — запитав мене хтось під боком ламаною англійською.

Чоловік сидів за столиком — тим самим, за який я вхопився рукою. Перед ним лежав розгорнутий зошит, у руках він тримав ручку. Я ствердно хитнув головою. Його обличчя важко було назвати похмурим, але по ньому не пробігло й тіні усмішки.

Я боязко підступив до провалля, відтак, потроху звикнувши до висоти, почав поволі спускатися вичовганими сходами. На четвертій сходинці я зупинився, обернувся назад. Чоловікові очі тепер були вгорі, він дивився мені услід. Краєм ока я зауважив на стіні, у нього за спиною, вивіску. Окрім слова «ОБЕРЕЖНО», виведеного величезними зеленими літерами, на ній більше нічого не можна було прочитати.