Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

звеличення мужності. В його оповіданні «Убивці» (1927) недолугі гангстери Макс і Ел, що не так за допомогою зброї, як завдяки самовпевненості й нахабству, примушують до цілковитої покори трьох дужих чоловіків, справді огидні. Як абсурдна неминучість смерті, Макс і Ел нависають над могутнім шведом Оле Андресоном. Відштовхує і мертвий спокій, холодна жорстокість мисливця-професіонала Вілсона з оповідання «Недовге щастя Френсіса Мекомбера» (1936).

І все ж Хемінгуей схиляється на бік СИЛИ, але сили, що служить для збереження і утвердження індивідуального «я», сили, що стримується звичайною людською моральністю. В оповіданні «Непереможений» (1925) невдаха-матадор Мануель Гарсіа стоїть на арені сам на сам з неповоротким, важким, скривавленим биком Йому платять якихось триста мізерних песет за цей вечірній виступ. Він щойно вийшов з лікарні, публіка його давно забула, жменьку випадкових глядачів не зацікавила його посередня робота. Мануелю давно вже час кинути цю невдячну професію, взятися за щось інше. Але йому несила розлучитися з кіскою матадора, з утоптаним піском арени, з важким поглядом маленьких лютих очей бика. Чотири рази — тільки-но Мануель намагається встромити шпагу в його карк — бик кидає свого ворога на землю. На арену летять подушки, пляшка боляче б'є Мануеля по нозі. Але, втомлений, спітнілий, брудний, він метушиться навколо бика, ще і ще намагаючись закінчити бій ефектним ударом. З глибокої рани тече кров, груди розриває болючий кашель. Мануеля хочуть віднести в лазарет, але він виривається, підбігає до бика… Нарешті шпагу аж до самого руків'я встромлено в шию. Бик падає. Поруч важко повалився на пісок Мануель. «У мене виходило добре… Просто під кінець не повелося», — шепоче він.

Тема цього раннього твору — внутрішня перемога над собою, над своїм страхом, безсиллям, перемога навіть тоді, коли об'єктивно все має вигляд поразки. Ця тема проходить через усю творчість Хемінгуея. Хіба не таким подоланим переможцем є Джейк Варне у «Фієсті», Джейк, що, зціпивши зуби, спостерігає, як Брет Ешлі заграє з грецьким графом, з Робертом Коном, як вона розпатякує про весілля з Майклом, — Джейк, який сам допомагає їй втекти з юним тореро, тому що любить її і водночас не може, не сміє любити. А Сантьяго з повісті «Старий і море»? Після довгих марних шукань, після безнадійного чекання він впіймав величезну рибину, яку, власне кажучи, не міг впіймати немічний старий. А проте вона міцно прив'язана до борту човна. Людина зробила неможливе, людина перевершила сама себе; у неї раптом прокинулась приспана сила… А потім з'явились акули і з'їли рибину. «А хто ж тебе переміг? — запитав старий сам себе. — Ніхто, — сказав він — Я заплив надто далеко в море, ото й тільки».

Неначеб ремізом закінчується ця сага XX сторіччя, сага про трагічне безсилля людини і її казкову непереможність. Однак «Старий і море» — це повість не про людину «взагалі», а про рибалку, простого трударя. Образ Салтьяго — дзеркало безсмертної душі народу. Досить це зрозуміти — і те, що старий не довіз рибину до берега, що її з'їли акули, втратить свою важливість. І повість в цілому не буде сприйматися як щось песимістичне, як не сприймається, зокрема, так ані «Іліада», ані «Пісня про Роланда», або — якщо вдатися до прикладів ближчих нам — «Мобі Дік» Мелвілла. Трагедія насамперед — велична, а вже потім — гірка.

Старий Сантьяго — «герой кодексу», але «кодексу» нового, не-індивідуалістського, який склався в Хемінгуея ще в романі «По кому б'є дзвін». Його центральна фігура Роберт Джордан — справжній хемінгуеївський герой, глибоко травмований душевно інтелігент, а його біографія багато в чому нагадує біографію самого автора. Проте традиційний герой поводиться не традиційно — не обороняється, а скоріше наступає, взявши до рук зброю, щоб захищати свободу далекого народу. І ті, кого він наслідує тепер, інші. Це — Ансельмо, Пілар, Ель Сордо, Агустін, навіть російські комуністи Гольц і Карков. Джордан вчиться у них — у синів і дочок народу, для яких честь, справедливість, віра в себе і в кращий світ є природне похідне від соціального статусу, в стратегів громадянської війни та революції, що свідомо присвятили себе великій загальнолюдській справі. І таке учнівство ставить Джордана в нові стосунки з дійсністю, сповнює його життя новим змістом. «У нас немає самотніх, — каже він, — ми всі разом». І ця нерозривність зв'язку з іншими людьми народжувала не знане досі почуття: «Це було почуття обов'язку перед усіма гнобленими світу…», і «воно визначало твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззастережно, всім своїм єством…» І буття не здається тепер героєві Хемінгуея суцільним «простором зла», чимось беззаконним, темним, брехливим. Поранений Джордан, що готується не так померти, як дорого продати своє життя, думає: «Світ — гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати».

У творчості Хемінгуея в період від 20-х. до 40–50-х років відбулася певна еволюція. Про це свідчить і «П'ята колона», і «По / кому б'є дзвін», і «Старий і море». Проте масштаби цих змін не І треба перебільшувати — і тому, що після «По кому б'є дзвін» Хемінгуей написав «За рікою, в затінку дерев», твір, пройнятий колишніми хемінгуеївськими настроями, і тому, що й на цьому його «іспанському романі» позначилось багато типових хемінгуеївських уявлень про життя і людину.

Справді, в Джордана новий «кодекс», однак його ставлення до цього «кодексу» таке саме: герой тільки намагається наслідувати Ансельмо або Ель Сордо, і він не почуває себе цілком своїм в їхньому товаристві, так само як Нік Адамс або Джейк Варне не почували себе цілком своїми серед матадорів, рибалок, жокеїв. Джордан позбавлений тієї неодмінної і природної простоти, з якою вони дивляться на дійсність, і через це спроможний приймати їхній світ лише на своїх власних умовах: наприклад, згоден «скорятися комуністичній дисципліні» лише доти, доки в Існанії триває громадянська війна.

Хемінгуея раннього нерідко відривають від Хемінгуея пізнього. Частина наших критиків віддає перевагу другому; багато критиків на Заході — і особливо в Америці — беруть сьогодні до уваги лише першого: «Майже всі його кращі твори, — вважає Еммет Лонг, — написані, коли йому щойно минуло двадцять… «Фієста», «Прощавай, зброє» і з півдесятка оповідань — це найкраще, що є в Хемінгуея». Такий поділ письменника на «пізнього» і «раннього» дещо штучний. Адже автор «Снігів Кіліманджаро» або «Старого і моря» не менший майстер, ніж автор «Фієсти», а автор «Прощавай, зброє» (1929), як і автор «Володіти і не мати» або «По кому б'є