Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Отож, читаючи про захоплюючі відкриття десь у Вавілонії чи Центральній Америці, не треба забувати й своєї, вітчизняної старовини.

Хіба можна говорити про Грецію кріто-мікенської доби, не згадавши хоча б одним словом нашу трипільську культуру, що її вперше виявив український археолог В. В. Хвойка під Києвом? Археологічними дослідженнями на Україні виявлено багато сотень поселень цієї культури — першої хліборобської культури на наших землях, безпосередньо зв’язаної з кріто-мікенською культурою Греції.

Так само, розповідаючи про античні міста Греції і Риму, не можна не згадати про чудові пам’ятки античності на півдні нашої країни — на узбережжі Чорного моря. В гирлі Дніпра й Південного Бугу знаходяться залишки стародавньої Ольвії — великого торговельного міста, що виникло в VI ст. до н. е.; на березі Дністровського лиману Тирас; у Криму, біля Севастополя, був античний Херсонес, а по обох берегах. Керченської затоки — міста Босфорського царства. Всі ці міста — невід’ємна частина античного світу — уже ось століття привертають увагу археологів.

У старогрецьких джерелах знаходимо чимало згадок про скіфів — скотарські й хліборобські племена, які населювали південь нашої країни в VII–II ст. до н. е. Грецький письменник Геродот розповідає про поразку, якої скіфи завдали іранському завойовникові Дарію в VI ст. до н. е. Археологічними пам’ятками Скіфії є величезні городища й могили, в тому числі — славетні царські могили, досліджені біля Нікополя та Керчі. Вони висувають скіфську культуру в число найяскравіших культурних явищ всесвітньої історії.

Окрему групу становлять пам’ятки стародавніх слов’ян — древні міста з їхньою неповторною архітектурою; села, замки, могильники. Ці пам’ятки особливо дорогі нашому серцю, бо вони — безпосередня частка історії нашого народу. Археологічні розкопки стародавнього Києва, Чернігова, Новгорода, Переяслава, Галича, Москви — чи не найважливіша частина вітчизняної археології.

В Радянській країні археологічні дослідження — справа державна. В Києві у складі Академії наук існує Інститут археології, що його завданням є дослідження пам’яток далекого минулого на території республіки. Щороку археологи роз’їжджаються в експедиції, шукаючи нові й нові матеріали.

Багато чого можуть зробити в цьому й школярі, ви, юні читачі цієї книги. В багатьох школах України створено гуртки краєзнавців, юних істориків, любителів старовини. Хлопці й дівчата вирушають у походи, збирають стародавні речі, створюють музеї, пишуть історію міст і сіл.

А хто знає, може, серед цих юних слідопитів виростуть нові Шампольони і Картери, перед якими час розкриє свої таємниці, які зуміють вирвати з небуття нові й нові сторінки героїчного минулого нашого народу?

М. Ю. БРАЙЧЕВСЬКИЙ, кандидат історичних наук.

СЕРЕД ХРАМІВ І САДІВ МЕСОПОТАМІЇ

ПІЛІГРИМ ІЗ НЕАПОЛЯ

У перші роки XVII століття по всій Італії розійшлася слава про неаполітанського купця П’єтро делла Валле. Цей купець багато мандрував по далеких екзотичних країнах, і тому земляки називали його й Pellegrimo — пілігрим.

Чого шукав П’єтро у своїх подорожах — може, коштовного коріння, шовку? Ні. Поштовхом до цих мандрів були справи дуже романтичні — пережите замолоду нещасливе кохання. А потім йому сподобалося блукати по світу, і П’єтро, завжди жадібний до нових вражень, вирушав щоразу до інших невідомих країн, де рідко ступала нога європейця.

Примхлива доля хотіла, щоб пригоди цього романтичного купця ввійшли в історію археології, і тому їм варто присвятити кілька хвилин уваги.

Отож уявімо собі, що ми в Неаполі. У храмі Сан-Марчелліно відбувається служба, яку замовив П’єтро. Церква переповнена, усі в місті вже дізналися про журбу молодого П’єтро і про його наміри. Дванадцять років юнак був заручений з прекрасною дівчиною з багатої купецької сім’ї, і раптом неждано-негадано мов грім його вдарив: батьки віддали її за іншого.

Принижений і вражений у найніжніших своїх почуттях, юнак надумав шукати забуття в подорожах. Проте він не покинув рідного міста тишком-нишком. Жителі півдня люблять помпезні сцени. Любив їх і П’єтро. Він дуже театрально прощався з земляками. У храмі закінчилася відправа, і священик почепив йому на шию золотий амулет — зображення палиці пілігрима. Городяни зводилися навшпиньки, щоб нічого не пропустити з цього видовища, а П’єтро давав урочисту обітницю, що не повернеться до Неаполя, поки не побуває біля гробу господнього.

Подорож до Єрусалима стала початком його барвистого, сповненого різноманітних пригод мандрівного життя. Бо неаполітанець не обмежився побожним паломництвом до «святої землі». Він побував у Венеції, Константинополі й Каїрі, поплив на майже неприступні тоді острови Леванту, сходив уздовж ь впоперек Месопотамію та Сірію, дістався навіть до Ірану.

Здійснити таку подорож у той час було нелегко. Місяцями доводилося мандрувати степами й пустелями, через гори й мочарі, похитуючись на твердому горбі верблюда. Вітрильні кораблі були незручні, їх легко розбивали шторми та бурі, на них завжди могли напасти пірати. Мандрівника мучили спека й морози, голод і спрага, паразити і всякі хвороби. Дороги аж кишіли розбійниками, а магометанське населення ставилося до європейців неприховано вороже.

Подорожуючи, П’єтро делла Валле не поривав зв’язку з своїми земляками-неаполітанцями. Він ретельно надсилав їм листи, на яких частенько був заголовок: «З мого намету в пустелі». В тих листах несподівано виявився неабиякий письменницький талант П’єтро. Блискучий стиль, тонкий гумор, влучні спостереження та барвисті описи, а до всього того безліч пригод з багатьма кумедними ситуаціями і захоплюючими інтригами — ось те, що здобуло йому незабаром загальне визнання співвітчизників.

П’єтро делла Валле, як і личило італійцеві з таким жвавим темпераментом, швидко опам’ятався від любовної поразки. Про це свідчать його легковажні пригоди, які П’єтро описує вправно і з гумором. Перебуваючи на острові Хіос, він кинувся у вир розваг тамошніх пустотливих жителів. Дні й ночі минали в танцях, співах та чарівних забавах з місцевими чепурухами, і П’єтро почував себе у своїй стихії. З жартівливою хвалькуватістю мандрівник розповідає, як в одному грецькому місті черниці місцевого монастиря пригортали й цілували його за те, що він з гідністю осадив турецького сановника, котрий вимагав од нього вшанування й подарунків.

У Константинополі П’єтро прочув, що в султана є повний, на той час єдиний, текст творів Лівія, які дісталися йому в спадщину од візантійського імператора.