Читати книгу - "Коли сонце було богом"

class="p1">П’єтро запалав бажанням здобути цього білого ворона і запропонував за нього п’ять тисяч піастрів. Але турецький володар відкинув пропозицію зухвалого європейця. Тоді П’єтро спробував підкупити султанського бібліотекаря, пообіцявши десять тисяч піастрів за викрадення манускрипту. Однак інтрига не мала успіху, бо недотепа-чиновник не міг знайти в бібліотеці коштовної пам’ятки письменства.

В Месопотамії П’єтро вдруге в житті закохався. Його обраницею стала вісімнадцятилітня дівчина. Проте жорстока доля й цього разу була безжальна: незабаром після одруження молода жінка захворіла на якусь таємничу хворобу і вмерла.

Розпач наштовхнув П’єтро на несамовиту думку: мандрівник велів забальзамувати тіло коханої і потім чотири роки возив із собою труну по світу, аж поки не повернувся до Неаполя і не поставив її в родинному склепі.

І ще раз П’єтро спробував щастя: одружився з грузинкою, яка була подругою покійної й доглядала її під час хвороби. Нарешті життя склалося щасливо: у подружжя було чотирнадцять синів.

Мандруючи, П’єтро дістався до південної Персії. Тут, за 60 кілометрів на південний схід од міста Шіраз, перед ним відкрилась картина, яка глибоко вражала своєю величністю і проймала жахом. То були якісь гігантські руїни, — доти П’єтро нічого про них не чув. У влоговині, оточеній скелястими пагорками, виднілися тераси, із сходами, порозбивані колони, вищерблені мури, а перед усім цим — величезні леви, що охороняли, масивні портали[1].

П’єтро приглядався до цих руїн і не переставав дивуватися. Йому здавалося, що піски, протягом віків нанесені сюди палючими вітрами пустелі, ніби величезні спрути, охопили своїми зажерливими мацаками ці мури, портали й колони. Німа тиша, яка огортала цей відлюдний мертвий куточок, ще більше підсилювала таємничість і почуття жаху.

Могутні руїни, що тягнулися на кілька сот метрів, були, напевне, колись, у стародавні часи чудовим палацом. Хто ж створив ці монументальні споруди? Люди з навколишніх місць, крім легенд і розповідей про духів, що нібито жили в руїнах, не могли дати мандрівникові ніякого пояснення. Традиції тубільців сягали своїм корінням лише до VIII століття — часів легендарного халіфа Багдада Гаруна аль Рашіда, героя «Тисячі і однієї ночі». Тим часом руїни були, певно, куди старіші.

Блукаючи серед цих руїн, П’єтро помітив на цеглинах якісь дивні загадкові знаки. Спочатку він подумав, що то птахи колись ходили по сирій ще цеглі і залишили відбитки своїх кігтів. Але, придивившись уважніше, помітив, що знаки складаються з ряду горизонтальних і вертикальних рисок. Усі вони мали клиноподібну форму — без сумніву тому, що невідомий художник, доторкуючись паличкою до вологої глини, щоразу натискав спочатку дужче, а потім — легше.

П’єтро привіз відбитки тих знаків до Європи, і тоді розгорілася палка суперечка щодо їхнього смислу та значення. Одні твердили, ніби це якісь прадавні письмена, інші ж наполягали на тому, що дивні риски — то тільки примітивний орнамент, яким було оздоблено стіни іранської будівлі. П’єтро поділяв перший погляд. В одному з листів, написаних 1621 року, він повідомляє, що налічив сто відмінних між собою знаків і кожен з них передає, за його припущенням, цілий вираз. З гідною подиву проникливістю він висловив думку, що клиноподібне письмо треба читати, починаючи з лівого боку, бо так воно й писалося — адже вістря всіх горизонтальних знаків скеровані праворуч.

Дуже зацікавили всіх також самі руїни. Було висловлено влучне припущення, що П’єтро делла Валлє відкрив залишки Персеполя, столиці перської імперії, міста, яке заснував у VI столітті до нашої ери Кір, завойовник Вавілона. Один з наступників Кіра, Дарій, спорудив у Персеполі величний палац, де були сотні зал і кімнат. Тут серед сліпучої розкоші й жив Дарій, завжди одягнений у дорогі пурпурові, гаптовані золотом шати. До його послуг було п’ятнадцять тисяч палацових слуг, тисяча вершників особистої охорони і десять тисяч піхотинців.

Перська держава існувала тільки двісті років. Її основи, які трималися на визиску підкорених народів і військовій силі деспота, були надто ненадійні. Щоб покрити величезні витрати на утримання двору й війська, царські урядники накладали на трудовий люд, особливо на селян, дедалі більші податки, вимагали більшої данини. Ось чому Олександр Македонський, розгромивши армію Дарія, дуже легко підкорив собі народи й племена, які входили до складу переможеної Персії.

Звитяжний Олександр захопив Персеполь. Саме в цей час і згорів царський палац. Є різні гадки щодо причин тієї пожежі. Грецький історик Діодор[2] твердить, нібито Олександр Великий власноручно підпалив палац «під час п’яної оргії, у нестямі». Інший історик, Клібарх, описуючи ту саму пиятику, розповідає, що афінська танцівниця Таїс, танцюючи, шпурнула палаючий смолоскип поміж дерев’яні колони палацу. Побачивши це, п’яні македонські завойовники наввипередки почали хапати інші смолоскипи й кидати їх куди очі дивляться. Головну частину палацу з коштовними тканинами, скульптурами та вазами вмить охопило полум’я. Челядь насилу врятувала тільки деякі бокові крила будівлі.

Уцілілі частини палацу простояли чимало віків. Якийсь час вони були твердинею каліфів Ісламу, згодом почалися нищівні навали монголів і турків і від палацу лишилися тільки руїни. Незабаром вони заросли скупою рослинністю, і на місці колишнього палацу арабські вівчарі пасли своїх овець. Про те, звідки походять ці руїни, зовсім забули. І тільки в XVII столітті П’єтро делла Валле своїм відкриттям нагадав Європі про давню пишноту Персеполя.

Хоч італійський мандрівник і не підозрівав, що в горизонтальних та вертикальних рисочках криється величезна скарбниця свідчень про цивілізацію шумерів, вавілонян, ассіріян та інших народів Близького Сходу, а проте безперечною заслугою його є те, що він перший привіз до Європи зразки клинопису і, всупереч поглядам багатьох вчених, напрочуд швидко зрозумів, що то якраз стародавнє письмо, а не орнамент. Ось чому його ім’я назавжди ввійшло в історію археології.

КЛИНОПИС ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

На початку XIX століття у Німеччині, в університетському місті Геттінгені жив учитель грецької і латинської мов Георг-Фрідріх Гротефенд. Його вважали: іа дивака, бо улюбленим заняттям учителя було розгадувати всякі шаради та ребуси, і в цьому він виявляв неабиякий хист та кмітливість. Знайомі та друзі вишукували для нього найвигадливіші задачі, але жодного разу не змогли посадити Гротефенда в калюжу.

1802 року до рук любителя крутиголовок попав один текст з Персеполя, над яким марно сушили голови багато вчених. Загадкові клинцюваті знаки заінтригували вчителя так, що він не міг ночами спати. Одного разу в пивниці, де звичайно він серед колег за кухлем пива проводив вечори, Гротефенд не без хвалькуватості заявив, що зможе прочитати клиноподібне письмо.

Товариші сприйняли це з веселим недовір’ям. Саме в той час клинопис був однією з наймодніших наукових