Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді я спиняюся перед стойкою, нічого не тямлячи. У душі таке відчуття, ніби через мене сталося щось непоправне. Людей меншає. Жінка з-за столу так само пішла, і обидва крісла порожні. Мені треба якось зібратися з думками. Прикро, якщо це все лише здалося. Стільки душевних мук і — даремно! А коли все ж таки він? Що я повинен зробити?
Треба якось обдумати і щось вирішити. Або, не гаючи часу, наздогнати його. Чи, може, викликати міліцію? Проте міліція тут ні до чого.
Нарешті в цьому кутку вестибюля залишається тільки адміністратор за перегородкою і якийсь п'яненький невдаха. Підпираючи спиною колону, він не може вимовити ні слова і втупився в підлогу.
Важко хряпають двері, і мене підхоплює метушня вулиці. На хідниках людно. Усі кудись ідуть, ідуть, ідуть — мабуть, до пам'ятника, на площу. Передвечірня тиша сповнюється запахом тополиного листя. Бензиновим чадом тхне від машин. Купка людей біля морозива терпеливо чекає на майбутню насолоду. Бабуся зі жмутиком пролісків у старечих руках...
Я не знати куди бреду, як сновида. Починає боліти голова. Завжди, коли понервуюся, болить мені голова. У кишенях, на жаль, жодної таблетки. Видно, треба йти шукати якогось притулку. Але я вже мало що й помічаю. У розтривоженій пам'яті розмиваються нашарування років і подій. У загострено свіжих образах постає давнє і навіки незабутнє. Те, що підмурком лягло в мою долю і лежить там гігантським Боальбецьким каменем. Я вже знаю, його не позбудешся. Його не заллєш горілкою. Не забудеш у веселому розгулі. Воно завжди в серці. Бо воно — це я.
3
...Сніг. Дорога. Колона...
Миготять чоботи, валянки, гамаші. Метляються на вітрі засніжені поли шинелей. Шерхотять, наче луб'яні, обмерзлі палатки.
— Старший лейтенант Кротов — у голову колони!
Повторена гучними, глухими і сиплуватими від простуди голосами, котиться по колоні команда. Останнім її викрикує хтось із тих, що замикають колону попередньої роти. Викрикує і задоволено обертається ніби для того, щоб побачити, яке враження на батальйон справив його натужний, хрипкуватий голос. Це зовсім близько, і я, ідучи ззаду, бачу його немолоде вже, набрякле від холоду обличчя, стиснуте зав'язаною під підборіддям вушанкою. Оглядаючись, боєць витягує з коміра зморшкувату шию і спиняє на комусь свій погляд. Тоді і я обертаюся. Командир шостої стрілецької роти Кротов, підперезаний поверх ватянки двома кавалерійськими портупеями, ніби не чує виклику, перевальцем бреде по сипкому снігу на узбіччі дороги. Як завжди, в його темних, злостивих очах надмір затятої командирської суворості.
— Вас у голову колони, — кажу я, гадаючи, що ротний недочув команди.
Кротов, проте, не глянувши на мене, вовкувато кидає:
— Чую. Не оглух!
Колона тим часом помалу спиняється. Задні зморено тягнуться по столоченому сотнею ніг снігу, а передні вже поспішають використати коротеньку непередбачену зупинку і поспіхом знімають із себе обважнілу дорогою зброю. Сторчака, прикладами в сніг, ставлять довжелезну ПТР [1]; обережно, руків'ями в колії, опускають тіла «максимів»; мінометники полегшено звалюють з плечей тяжкі ребристі плахи опорних плит.
І ось уже дехто валиться на чистий сніг край поля, а хтось потягнувся до вітру у поламані зарості кукурудзи, що широко розкинулися обабіч дороги. У вечірніх сутінках над засніженим степом віє солодкуватим, на диво пахучим і домашнім димком махорки.
— Ну, що ж, перекурим цеє діло, — каже той самий, немолодий уже, видно, витривалий боєць і звертає до узбіччя. Зім'яті поли його шинельки дбайливо підіткнуті під ремінь, на спині, причеплена до речового мішка, теліпається поки що непотрібна каска. З якогось часу мене мимохіть починають цікавити головні убори. Хоч, на жаль, я знаю, що ні каска, ні шапка не підійдуть: треба було про це дбати раніше. Але тоді я не дбав, і осколок від німецького снаряда два дні тому зачепив мені потилицю. Правда, нічого страшного він не накоїв, а все ж таки після перев'язки виявилося, що шапка поверх бинтів не налазить, а каска боляче муляє. Так і залишився я з обмотаною бинтами головою. На біду, санінструктор не забинтував ще й вух, то вони минулої ночі трохи підмерзли, і тепер болять під бинтами.
Я також сходжу на обочину, туди, де при дорозі стоїть кулеметник з третього взводу нашої роти, прізвище якого я ніяк не можу запам'ятати. Це молодий спритний боєць у низенько й хвацько накручених обмотках. Зачерпнувши сірою, домашнього плетіння рукавицею чистого снігу, він з насолодою смокче його, розглядаючись довкола зіркими очима. У другій його руці «дегтярьов».
— Певно, шосту роту в ГПЗ? [2] — каже він до мене. — Тепер, вважай, усі трофейчики їхні...
І, зсунувши на потилицю шапку, знов зачерпує снігу. На білому обличчі його прихована цікавість і притишена хлоп'яча жвавість. Я мовчу, бо чи ж мало в якій потребі можуть викликати до комбата ротного Кротова. Той, старший, з четвертої роти, так само підходить до нас і лаконічно погоджується:
— Ну, пощастило цим...
Він ворушить руками в кишенях, мабуть, дістаючи куриво, і проводить поглядом чотирьох розвідників; які, поспішаючи, проходять повз людей кудись у хвіст колони. Вони в забруднених білих маскхалатах, поверх яких автомати і брезентові сумки з ріжками-магазинами. Видно, що хлопці поспішають, і вигляд у них незадоволений. У розвідки, мабуть, якісь нелади.
— Марухов, привіт! — кидає кулеметник, пізнавши серед них свого знайомого.— Що, шосту в ГПЗ?
— Яка до біса ГПЗ! — злісно бурчить передній.— Кротову шию милять.
Кулеметник у збитій на потилицю шапці роззявляє рота. На кінчику язика в нього сніг.
— Певно, за Іванівку? Ага?
— Ага.
— Ну й ну! — каже той літній, затримавши в порепаних пальцях курильне начиння.— Оце вже всиплють!..
Він починає скручувати цигарку, поруч бійці від здивування роззявляють роти. Хтось за моєю спиною охоче підтверджує:
— А ти гадав! Коли вже начальство втрутилося — всиплють...
Вони лише тепер здогадалися, а я вже зранку думаю над усією цією справою. Ще на світанку у Велику Северинку до комбата приїздив штабний офіцер капітан Сахно, який і роздув цю історію з ночівлею шостої роти. А тепер ось чверть години тому вздовж колони проскакав на коні старшина Шашок, ординарець-порученець, чи як його там називають,— словом, писар зі штабу. Ще він запитав мене, де комбат, і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.