Читати книгу - "Без козиря"

— Не знаю!

Солдат враз оскаженів і схопився за зброю. Хлопець, побачивши зведений на нього револьвер, кинувся в завулок. Розлютований солдат закричав:

— Большевік, большевік! — і погнався за хлопцем.

Потім у завулку пролунав постріл, а за ним — короткий переполошений крик хлопця.

Байда спочатку нічого не зрозумів. Він хотів і собі повернути в завулок, але постріл прибив його, як грім, а Василів крик і зовсім настрашив.

— Убив, мабуть, хлопця! Ну ти подумай, — говорив він, прийшовши захеканий додому, — ні за що! «Большевік, большевік» — і вже стріляти!

Харита сполошилась. Ілько з самого ранку не показувався на очі.

— І собі десь набігає лиха. Може б, ти до крамниці заглянув.

Ілько міг бути біля крамниці, де, не маючи іншого пристановища, завжди топталися шахтарі. Згадавши про крамницю, Харита несміливо сказала:

— Подейкують, що німці красного товару привезуть.

— Мабуть, усього навезуть, аби тільки ребра витримали. «Большевік, большевік!» — і стріляє. Василь, правда, водився з тими, так у нього ж на лобі не написано. Це так і в мене міг стрельнути.

— А ти сиди в хаті.

— Клим таки правду казав: «Легше в двір не пускати, ніж з двору виганяти». Піду послухаю, що вони ще накоїли.

У Калинівці була тільки одна маленька крамниця з трьома скрипучими приступками. Побачивши в селищі німецьке військо, крамар широко відчинив двері. Першим забіг солдат з обозу, посміхнувся на весь рот і загріб аж три шматки сала, а крамареві тицьнув новенький банкнот. Крамар хоч і не знав вартості цих грошей, але вдячно закивав головою. Марка пішла по руках шахтарів і хутко обернулася на сіренький клаптик паперу.

— Сказано — культура, — з захопленням дивився на папірець опецькуватий кріпильник Задоя. — Гроші і ті новенькі.

— А скільки тут? — питали шахтарі. — Бо той солдат і про ціну не довідався.

Задоя забігав масними очицями, як миша під руками:

— Німець не обдурить.

— Не те що ти!

Забіг ще один солдат. Побачивши стільки поживного, він аж заплямкав губами. Цей дав крамареві вже монету з хижим орлом. Крамар і йому вдячно закивав головою, а шахтарі почали підкидати її на порепаних долонях.

— Ти ж в яку газету, сучий сину, загортаєш сало?

Крамар, бажаючи підкреслити, що його погляди на газету «Голос солдата» не розходяться з поглядами штейгера Вариводи, презирливо скривив губи:

— Кому вона тепер потрібна?!

— Та ти вникни, дурню, що в ній написано! Прокламації роздаєш!

Крамар злякано й поспішно загорнув сало в цупкі аркуші з якоїсь бухгалтерської книги, а газету тримало вже кілька шахтарських рук.

— Де тут?

— Ану, читай.

Гнат Убогий, просунувши й собі голову, знайшов відозву Раднаркому Донецької республіки на першій сторінці.

— Почитаємо. «Ворог біля воріт столиці… Революція кличе, революція вимагає — до зброї! До прапорів! Хай у ці дні всі виконають свою повинність до краю, хай раби й боягузи посоромляться зі своєї підлоти… Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

— Інтересна газетка.

— Чого ж ти зостався? — ущипливо запитав Варивода. Його лиса голова була схожа на жовту диню.

— Тебе не спитав! — огризнувся Убогий.

— Пожалуйста, пожалуйста, — іронізував Варивода, обмахуючи з лисини густий піт. Зсередини кашкета виходила пара. — Ваші ж кличуть нести голови. Може, ще не остогидли фронти!

— Так це про вас тут і згадують! — сказав, підморгуючи до гурту, Семен Сухий.

— Де? — не зрозумівши його, спитав Варивода, все ще орудуючи хусткою.

— А ось: «Хай сичать гади, хай стогнуть боягузи!»

Серед шахтарів розлігся регіт. Штейгер злими очима обвів присутніх і, не знайшовши собі підтримки, шмигнув із крамниці.

— Викусив!

— Аж ноги заплітаються!

Крамар був збентежений. У нього залишилося цієї газети ще кілька примірників.

— Та ти не ховай її, дурню, — сказав Гнат Убогий. — Роздай німцям, може, й серед них знайдеться порядна людина, і німці не всі однакові, прочитає й подумає, які вони тут бажані.

Хтось приніс звістку, що Моренкові солдат прострелив ногу.

— Скалічив на все життя хлопця.

Це викликало серед шахтарів обурення: хоч би було за що!

— Оце в них така культура?

— А треба уважати німецького солдата, — сказав Задоя, — раз запросили.

— Ти запрошував, так і уважай, коли тобі хочеться!

Надвечір до крамниці під'їхав критий брезентом грузовик, з якого визирали німецькі солдати в м'яких кашкетах з ґудзиками посередині.

— Везуть, везуть! — зарепетував Задоя. — А що, не я казав? Це такий народ, що не обдурить. Я перший у черзі.

Тим часом зайшло троє солдатів. Вони мовчки оглянули крамницю і, не звертаючи уваги на намагання крамаря розпитати, чого їм треба, почали виносити сало, смалець, ковбаси й мануфактуру. Полиці засвітили ребрами. Один із солдатів у великих опуклих окулярах написав щось на клаптику паперу і з посмішкою на білявому обличчі сказав:

— Полюшайт фон дивізіон.

Крамар і тепер хотів вдячно кивнути головою, але Гнат Убогий розсміявся:

— Після дощика в четвер!

— Не сьогодні, так завтра привезуть, — розгублено твердив Задоя.

Увагу тих, що були в крамниці, привернув крик на вулиці. Репетував селянин на возі, запряженому сірим жеребцем. Двоє німецьких солдатів, вхопивши за вуздечку коня, силкувалися спрямувати його під паркан, а селянин, хльоскаючи його по гладких крижах віжками, звертав на дорогу. Молодий жеребець, затятий вудилами, здригаючись від ударів, ставав на дибки й крутив воза на місці. Підбіг третій солдат і схопив у свої руки віжки.

Під парканом жеребця випрягли з воза, а отетерілому селянинові видали білий клаптик паперу. Папірець, списаний олівцем, пішов по руках шахтарів. Зрозуміти його зміст, крім цифри «24» і «1918», ніхто не міг. Але цифри визначали тільки дати: 24 квітня 1918 року.

— Полюшай, дядьку, фон дивізіон! — похитав головою Гнат Убогий.

— Може, й виплатять, — уже непевно сказав Задоя.

До крамниці ввійшов Максим Мостовий. Почувши останні слова, він роздратовано сказав:

— Виплатять, тільки не нам, а панам! Гадаєте, німці за одним салом прийшли на Вкраїну? Центральна Рада видала вже наказ: «Продовжувати жити в старих умовах».

— Щоб назад, значить?

— Ото-то ж бо й є! Пани з Центральної Ради хочуть руками німецьких білогвардійців задушити російську революцію! А тоді, шахтарю, сиди знову під землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрі скриню геть вичистили. Але це ще б нічого, а то вже розстрілювати починають. У Софіївці, кажуть, розстріляли без суду п'ятьох хлопців, що були в Червоній гвардії.

— Ну а батьків не трогають? — переполошено спитав Гордій Байда.

— Не турбуйтесь, дядьку Гордію, німці знають, що ви для них не страшний. —