Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

пальцями, хвалькуваті забіяки зі своїми кричуще вирядженими, писклявими дівками. Більшість їх становили вихідці з цієї місцини — темношкірі, чорноокі заморяни з кинджалами за поясом і віроломством у серпій але доволі було й чужоземців, що припленталися до Аренжуна, знаменитого заморянського Міста Злодіїв, із багатьох інших, невідомих цивілізованому світові, країн.

З-поміж них був мовчазний могутній велетень: ізгой7-гіпербореєць з широкою шаблею за поясом — у Маулі зброю носили не криючись. Був тут і шемітський фальшивомонетник із гачкуватим носом і кучерявою синьо-чорною бородою. На колінах світловолосого гандерландця, найманця й волоцюги, що дезертирував із якоїсь розбитої армії, сиділа безсоромна бритунська дівка. Огрядний веселий горлоріз, жарти якого мали величезний успіх, був професійним викрадачем жінок, що приїхав до Замори з далекого Котху, аби продемонструвати тут своє мистецтво. Бідолаха не відав, що в цій країні немовлята зналися на таких справах краще за нього, хоч він і навчався свого ремесла все життя. От він, втомившись описувати принади дівчини, наміченої для чергового викрадання, приклався пухкими губами до величезного кухля пінистого пива. Зробивши ковток і змахнувши піну з губ, товстун заговорив знову:

— Клянуся Белом, богом усіх злодіїв і розбійників, я покажу їм, як треба викрадати жінок. Ще вдосвіта я домчу її до кордону Замори, а там на мене давно вже чекає караван. Цар Офіру обіцяв мені три сотні срібних злитків за молоду, сильну бритунку благородної крові. Скільки я поневірявся, перевдягнувшися жебраком, прикордонними містами, шукаючи підходящу дівчину! І знайшов-таки справжню красуню!

Він хтиво прицмокнув губами.

— Я знаю в Шемі чимало людей, які не поміняли б її навіть на таємницю Вежі Слона, — закінчив котхієць, вертаючись до свого пива.

Хтось потягнув його за рукав, і товстун повернув голову, грізно насупивши брови. Поряд стояв високий, атлетичної статури юнак. Незнайомець виділявся з-поміж тутешньої різношерстої публіки, подібно до сірого вовка у собачій зграї. Дешева туніка8 радше підкреслювала, ніж приховувала його могутні м’язи, щільно обтягуючи широкі плечі й масивний тулуб. На засмаглому до чорноти обличчі крізь пасмо темного волосся, що впало на чоло, пильно дивилися блакитні очі.

За поясом юнака висів довгий меч у пошарпаних шкіряних піхвах. Котхієць мимоволі відсахнувся — йому ще не доводилося мати справу з такими людьми.

— Ти говорив про Вежу Слона, — сказав чужинець, вимовляючи заморянські слова із сильним твердим акцентом. — Я багато чув про неї. Що за таємниця пов’язана із цією вежею?

У поведінці юнака не відчувалося нічого погрозливого, а випите пиво та неприхована підтримка слухачів додали котхійцю сміливості — його просто розпирало бажання виговоритись, впевненість у власній значущості зростала кожної миті.

— Таємниця Вежі Слона? — перепитав він. — Та кожна дитина знає, що в цій вежі живе маг9 Яра, який володіє величезним коштовним каменем, його називають ще Серцем Слона, і що в цьому чаклунському камені містяться його сила й могутність.

Варвар на мить замислився,

— Я бачив цю вежу, — сказав він нарешті. — Вона стоїть у саду, сад оточений високим муром. Варти там, здається, немає, а через мур перелізти неважко. То чому ж досі ніхто не поцупив цього каменя?

Котхієць роззявив рота, уражений простодушністю співрозмовника, і вибухнув глузливим сміхом, до якого негайно приєдналися всі присутні.

— Та ви тільки послухайте! — проревів крізь сміх товстун. — Він хоче викрасти алмаз Яри! Слухай-но, хлопче, — звернувся він до прибульця, — ти, судячи з усього, із котрогось варварського північного племені…

— Я кімерієць, — холодно відповів хлопець. І відповідь, і тон, яким були вимовлені ці слова, мало що сказали котхійцеві, уродженцю королівства, розташованого далеко на півдні, біля кордонів Шема.

— Ну, тоді нашорош вуха і слухай уважно, приятелю, — сказав він, тикаючи кухлем у груди насупленому юнакові. — Якби простий смертний міг викрасти камінь, повір — його давно б уже викрали. Кажеш — перелізти через мур. Перелізти можна, та тільки боюся, що коли перелізеш, одразу ж проситимешся назад. Справді, у саду немає варти, точніше кажучи — люди там не вартують, але в самій вежі, у помешканні для варти, розташованому в нижній частині, людей досить багато. І навіть якщо відіб’єшся від звірів, яких на ніч випускають у сад, доведеться з боєм прориватися до верхньої частини вежі, бо алмаз схований десь там.

— Утім, якщо вже потрапив у сад, — наполягав кімерієць, — то чом би не спробувати проникнути у вежу згори?

У котхійця від такого нахабства відвисла щелепа.

— Ні, ви тільки послухайте! — вигукнув він глузливо. — Ви подивіться на цього орла, який збирається спурхнути на вежу заввишки в півтори сотні футів10. Чи, може, ти муха і видерешся, перебираючи ніжками, по гладенькому, немов полірованому, муру?

Зніяковілий кімерієць гнівно озирнувся, коли гультяї, що слухали розмову, схвально зареготались у відповідь на останнє зауваження. Він не бачив у цьому нічого смішного і, оскільки ще не зовсім освоївся з манерами цивілізованіших людей, не збагнув, що глузують саме з нього. Треба, до речі, зазначити, що цивілізовані люди зазвичай дозволяють собі вільностей набагато більше, ніж дикуни, тільки тому, що для них вже не існує небезпеки заплатити за необережне слово розбитим черепом. Зніяковілий юнак, поза всяким сумнівом, тихенько відійшов би убік, але котхієць уже розпалився.

— Та як же? — крикнув він. — Розкажи-но нам, тюхтіям, що крали вже тоді, коли тебе ще й на світі не було, як би ти поцупив алмазі

— Сміливець завжди знайде спосіб, — коротко відповів розгніваний кімерієць.

Котхієць сприйняв це за особисту образу. Його обличчя почервоніло від гніву.

— Що? — заволав він. — Ти насмілився вчити нас і звинувачуєш у боягузтві? А ну — геть звідси, щоб очі мої тебе тут не бачили!

Вигукнувши ці слова, він сильно штовхнув кімерійця.

— А, ти ось як! — варвар дав кривднику добрячого ляпаса, який повалив того на стіл. Із перекинутих кухлів полилося на підлогу пиво, а розлютований котхієць схопився за меча.

— Ах ти, собако! — заревів він. — Та я з тебе за це серце вирву!

Блиснула сталь, гультяї кинулися до дверей. Хтось із них, тікаючи, кинув на підлогу єдину свічку, і все навколо занурилось у темряву. Чулися тільки тупіт ніг, тріщання зламаних лавок та здавлена лайка людей, що стикалися один з одним. Пронизливий крик, який завершився хрипінням агонії, немов ножем обрізав галас. Коли, нарешті, знов запалили свічку, виявилось, що більшість гультяїв таки встигла вискочити крізь вибиті вікна й двері, а ті, хто залишився, сховалися під столами та за барилами з вином. Лише котхієць тихо лежав у центрі залу. Він був мертвий — меч кімерійця дістав його