Читати книгу - "Українська Повстанська Армія 1942-1952"

супроти українського населення зі ще більшою жорстокістю і в ще більших розмірах як у Франції, Чехії, Югославії чи Польщі - масовий терор. Для залякання всего населення гештапо арештує по всіх містах чільніших громадан як закладвиків і їх прилюдно вішає в відплату за будьякий спротив населення німецьким грабіжникам. А каральні відділи СС-ів руйнують цілі села, вимордовують безпощадно теж жінок, старців і дітей. Так, наприклад, коли на Поліссі й Волині появилися большевицькі партизани, які заатакували німецькі залоги, то не дивлячись на те, що українське населення не лиш не мало нічого спільного з ними, але явно ставилось ворожо до них і було об'єктом його переслідувань, німецька поліція в відплату за дії большевицьких партизан нищить до тла в 1942 р. українське село Кортиліси на Ковельщині, вимордувавши при тому біля 2.000 безборонного населення. Така сама доля стрінула в листопаді 1942 р. село Кам'янку, де гештапівські опричники вимордували 3.000 українського безборонного населення, село Цумань, де в масовій екзекуції розстріляно кілька тисяч українського населення з Цумані та дооколичних сіл, ок. 100 менших осель Полісся й Волині, а в лютому 1943 р. село Ромель, Олександрівського району, де замордовано ок. 400 жінок і дітей.

Фізичне винищування українського населення, переводжуване німцями в нечувано варварський спосіб, доповнюють масові вивози українського населення на примусові роботи в Німеччині. Набір "добровільного робітника" до Німеччини починається на всіх теренах України негайно після вмаршу туди німецьких армій: працездатна молодь, хлопці та дівчата, одержують від спеціяльних німецьких бюр набору ясиру іменний наказ зголоситись в найближчих днях "добровільно" на виїзд до Німеччини, з осторогою, що якщо вони не повинуються цьому наказові, то і вони і члени їх рідні будуть притягнені до найстрогішої відповідальности. Та на цьому не кінець: не задоволяючись таким набором "добровільних" робітників німці організують по містах людоловство, яке живцем нагадує те, що його практикували колись англійські піратські компанії в Африці для достави муринських невільників до Америки: певного дня, найчастіше в час ярмарку, коли до міста приїжджало теж населення сіл, німецькі поліційні частини окружували якусь дільницю і кого тільки зустріли на вулиці арештували й негайно відвозили до Німеччини на примусову працю, не дозволяючи йому навіть попращатись з ріднею, чи хоча б повідомити її про свою долю. Вирятуватись від такої "лапанки" могли лише ті, хто виказався відповідною посвідкою про те, що його праця на українських теренах є в господарському інтересі Німеччини.

При застосуванні таких методів, з українських земель, спустошених до того большевицькою окупацією, мобілізацією до Червоної Армії та большевицькою евакуацією, німці вивезли в скорому часі на примусові роботи в Німеччині ок. два мільйони українського населення. При цьому треба пригадати, що всі ці "добровільно" вивезені до Німеччини попадали в жахливі умовини трактування їх як "унтерменшів" гіршої категорії: вимоги праці максимальні, винагорода майже ніяка, харч та санітарні умовини жалюгідні, можливості культурного життя - ніякі. За недозволену зміну місця праці і навіть за спробу критики нелюдського відношення німецьких наставників чи "баворів" до "остарбайтерів" - "винних" засилало гештапо до концтаборів, де вони масово вигибали.

Та й тих, яких зaлишено на українських землях "в інтересі німецької господарки" обложила німецька окупаційна влада такими важкими повинностями праці та "контигентами", які нагадувати могли лише найгірші роки большевицької окупації.

Вже осінню 1941 р. визначили німці українському селянству "контінгент", - примусову здачу хліба, за який плачено йому горілкою та грішми по такій ставці, що практично це була тільки примусова виміна хліба на горілку. Контингенти були надзвичайно високі і здирані безпощадно карними відділами так, що вже зимою 1941-42 рр. в гірських околицях Карпат і на Поліссю, а весною 1942 р. на Підкарпатті настає голод. В скорому часі на дно господарської нужди скочується теж Волинь і багаті на хліб простори Наддніпрянщини.

Не меншим тягарем як контингенти лягають на плечі селянства "лігеншафти", тобто оперті на панщизняній повинності селян німецькі державні фільварки. Створені давніше большевиками радгоспи і навіть колгоспи німці перебирають на українських окупованих теренах як свою державну власність, переіменовуючи їх на "лігеншафти", настановляють у них німецьких та польських директорів, а місцевих селян зобов'язують до примусової, звичайно зовсім безплатної праці на тих фільварках. На цю новітню панщину гнали німецькі посіпаки селян разом з їх кіньми, якщо вони в селян були, та господарським знарямям в той сам час, коли їм треба було працювати на власному полі. Через те селянам доводилось в час пильних робіт працювати днем на панщині, на "лігеншафті", а в ночі на власному полі, бо за нездачу визначеного контингенту з власного поля, німецька влада карала дуже жорстоко.

Така німецька політика супроти України й українців, - глумливе заперечення національних аспірацій провокативним парцелюванням української території в ділянці державно-національного життя і цілковите обезправнення українського населення, безоглядна економічна експлуатація, грабіж і здирства в економічній ділянці, - переконала скоро все українське населення, що заклик до самооборонної боротьби проти німецького окупанта це не забаганки максималістичної групи, але - єдиний шлях, що його вказує здоровий політичний глузд і одночасно інстинкт самооборони по-варварськи винищуваного населення.

І тому то, навіть незалежно від пропагандивно-роз'яснювальної акції ОУН, українське селянство спалахує тут - то там бунтами проти німецьких посіпак: в селі Піддубцях на Полісі під час праці кинулись на чотирьох польських вислужників, що знущались над ними, і розшарпали їх на місці; на фільварку біля Сарн, селяни, доведені до одчаю знущаннями, кинулись з сокирами на німецько-польських посіпак і зарубали не лиш директора лігеншафту, але й усіх його помічників; в Тучині на Косттопільщині вбито німецького "ляндвірта", що зі садизмом знущався над українським населенням, та його помічника, голову місцевого району. Таких випадків було в 1942 р. більше.

Не диво, що вже весною 1942 р. ОУН стрічається в низах з вимогою переходу до загального збройного спротиву. В документах революційної боротьби тих часів читаємо, що вже в травні 1942 р. районовий провідник ОУН на Костопільщині М-ко вимагає від Проводу дозволу організувати партизанський загін, який охороняв би українське населення Костопільщини перед знущаннями німецької адміністрації та відбирав би від німців пограбоване ними селянське майно. Таку ж вимогу ставлять учасники політично-пропагандивного курсу активу Житомирщини в квітні 1942 р., звертаючи увагу на те, що коли цього не зробить ОУН, тоді повстане інша революційна організація, яка зробить це, або спалахнуть по Україні самочинно селянські повстання.

Так то, політична пропагандивно-роз'яснювальна акція та революційна дія ОУН з одної сторони і жорстока загарбницько-експлюатаційна політика німецьких окупантів супроти