Читати книгу - "Жінка в пісках"

вороже їй суспільство» розглядається в дещо іншому аспекті. Безрадісна повсякденність, у якій існує людина, невпевнена у своєму завтрашньому дні, одноманітне існування обивателів, що зачинилися в своїх квартирах-пеналах. Дуже виразні слова агента розшукового бюро, який змальовує цю картину загального «обивательства»: «Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу тягнуть свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни». І зачиняються кожен у своєму «пеналі» — безлика сіра маса, щоб вранці знову по дзвінку майже одночасно повернути ключа у дверях свого житла.

Така картина одурманюючої, роз’їдаючої душу повсякденності, на яку приречені мільйони людей Японії, що сьогодні досягла великих успіхів. Внутрішня невлаштованість людини, страх перед майбутнім, страх втратити навіть те мізерне, чим вона володіє сьогодні, змушують її робити нескінченні спроби знайти підпору в житті.

Відомо, що для людини в умовах капіталістичного примусу навіть праця є принесенням себе в жертву, самокатуванням. Праця, як і все її існування, проявляється для робітника в тому, що та праця належить не йому, а комусь іншому, і сам він належить не собі, а іншому. «Звичайно, праця виробляє чудові речі для багатіїв, але ж вона виробляє зубожіння робітника. Вона створює палаци, але також і трущоби для робітників. Вона творить красу, але також і спотворює робітника. Вона замінює ручну працю машиною, але при цьому відкидає значну частину робітників назад до варварської праці, а іншу частину робітників перетворює в машину. Вона виробляє розум, але також і недоумство, кретинізм як те, на що приречені робітники»[1].

Чоловік, який пропав безвісти і якого на прохання заявниці — його дружини — розшукує агент приватного розшукного бюро, належить саме до таких людей. Надійним засобом утриматися на поверхні він вважає дипломи. Втративши місце, він, як йому здається, за допомогою диплому може знайти інше. Він одержує дипломи автомеханіка, радиста, шкільного вчителя. Майбутнє забезпечене,— втішається він. Проте ніякі дипломи не можуть врятувати людину від себе самої, і тоді вона тікає з цього життя, на яке приречена. Навіть той, хто ще не зник,— агент,— теж внутрішньо відчуває себе втікачем. Не випадково його дружина кидає йому звинувачення: «Ти покинув свій дім, утік... Ні, не від мене... Від життя... від небезпеки, що можеш зірватися з линви, від боротьби за рятувальний пояс, від безупинної конкуренції...» І тоді агент розуміє, що пропалий безвісти не одинокий, що «він існує в численних обличчях».

Письменник викриває невиліковні виразки буржуазного суспільства. Їх багато, вони різноманітні, хоча сутність їхня єдина. Він виявляє їх у явищах соціальних, психологічних та моральних, у найбільш, здавалося б, невинних порухах людської душі.

Безперспективність, невизначеність, а часто й ілюзорність мети — ось головна причина, чому втікає з дому герой «Спаленої карти». Тасіро, ще зовсім молодий службовець фірми, де працював пропалий безвісти чоловік, з гіркотою зізнається: «Нікчемна фірма... Як подумаю, що заради неї торгують уроздріб дорогоцінним людським життям, то кортить підпустити їй червоного півня... Та хоч куди підеш, усюди однаково... Оскільки я там працюю, мушу думати, як би стати начальником групи, секції і, нарешті, відділу... Треба перехитрити товаришів, підлеститися до начальства...»

Автор мимоволі ставить собі запитання: хіба в житті однієї людини ми не зможемо відшукати певною мірою відповіді на інше життя? І хіба не трапляється так, що різні грані ідеї втілюються в життя того або іншого характеру, людини, особистості?

Чи має людина право заважати своєму ближньому обрати свій шлях, якщо сама допомогти йому неспроможна? Хіба перед людиною не відкривається можливість спокути, морального сповідання? Справжньому художникові немає потреби доводити, що людина — найвища цінність. Звідси — звеличення думок та почуттів створюваного характеру, і духовні конфлікти, пов’язані з пошуками сенсу його існування, і наповнення характерів, ніби вже знайомих, майже хрестоматійних, новою, сучасною актуальністю.

Дуже цікава думка одного з героїв твору: «Визначаємо на свій розсуд де людині треба жити, а тій, що втекла, вішаємо на шию ланцюга і змушуємо її вернутися назад. Та чи є в цьому здоровий глузд?.. Хто має право силоміць нав’язувати іншій людині місце проживання?..» Інший, ніби розвиваючи цю думку, каже: «Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?»

Хоч як би привабливо звучали ці слова, Кобо Абе рішуче відкидає ідею логічності, припустимості втечі людини від суспільства. «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна»[2],— читаємо у В. І. Леніна. Проте Хворе суспільство часто не в злагоді з логікою. Чи випадково в романі наводиться газетна замітка, у якій зазначено, що в Японії щорічно зникають без вісті вісімдесят тисяч людей? Можливо, ця цифра вигадана, проте письменник зумисно наводить її, щоб зайвий раз підкреслити універсальність явища, яке описується в романі.

Інша думка, до якої автор неодноразово повертається,— самотність людини в сьогоднішній Японії, де така величезна кількість людей скупчена на порівняно невеликій території, що про самотність, здавалося б, не може бути й мови. Однак у цьому людському коловороті людина самотня.

Є старовинна японська картина «Пекло самотності». На ній зображено безліч людей, які летять. Вони тиснуть одне одного в юрмі, відстають, обганяють, здається, вони злиті в єдине ціле, в якийсь загальний організм, що мчить уперед. Проте весь жах у тому, що кожен з тих, що летять — самотній. Це душі грішників, приречених на вічну самотність. Таку самотність і має на увазі Кобо Абе — самотність духовну. Ось як говориться про це у «Спаленій карті».

У підземному переході, спершись на колону, сидить якийсь