Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

червоним шликом. Завиє вовком у холодноярській землянці Андрій Чорнота, навчаючи козаків нового сигналу-пароля. Прискочить випити за воскресіння звенигородський кошовий Семен Гризло. За чаркою він помириться зі своїм лісовим товаришем Іваном Лютим-Лютенком. А отаман Келеберда гарматною стрільбою з Нагірного узвозу сповістить про відновлення української влади у Вереміївці. Нестеренко-Орел поведе селян Компаніївки «доярмаркувати» у Єлисаветград. А Мамай-Щириця і Савченко-Нагірний — кожний зі свого берега — візьмуться, як і раніше, «регулювати» пароплавство на Дніпрі.

Знову вступить до підпільної української організації «Холодний Яр» штабс-капітан російської армії Григорій Яковенко, щоб почати свій шлях до слави. Здійсниться мрія інженера-підпільника із Золотоноші Леоніда Мушкета, і він передасть свої унікальні винаходи українській владі.

З Чорного лісу виїде Денис Гупало з братами. І знову люди дивуватимуться його довжелезному оселедцю. А у Мельниках з усіх кутків збігатимуться дівчата — бо ж Андрій Чорнота повернувся!

Підніметься на Вовчий Шпиль, щоб роззирнутися на рідну Чигиринщину, отаман Юхим Ільченко.

Напередодні нового бою дістане клаптик паперу отаман Чорний Ворон (Чорноусов) і нашкрябає олівцем біля вогнища:

Чи не луче йти до гурту, та брати в руку зброю, Та вигнати оцих Кацапів геть з Неньки додому. Нехай ідуть у Кацапщину та там і воюють, А то прийшли до нас у хату та тут порядкують. Ану, брати, всі до зброї! Годі вам журиця Та станем за Україну з ворогами биця. Треба биця з ворогами, щоб добиця волі…

Чи сподівався отаман, що його вірші будуть опубліковані в книзі, та ще й в Самостійній Україні? А це сталося…

Ні, не спочили вони навіки. Вони живі. Недаремно ж у 1920-х по селах гомоніли люди, що не такі були отамани, щоб дати себе вбити…

Люди не помилилися — он вже іржуть коні добродіїв з лісу. В гриви дівчата вже встигли заплести різнокольорові стрічки.

Лунає й бадьора пісня припорошених пилом доріг степовиків отамана Блакитного.

Що, може, хтось не чує?

Хлопці з Криворіжжя, вклонившись Холодному Яру, йдуть у Мошни. А з куряви визирають усміхнені гайдамаки Чорного Ворона (Скляра).

Чорний Ворон знає: цього разу на нараді в Мошнах він переконає товаришів йти на Київ…

Майже століття забуття не перекреслило віри батьків-отаманів у свій народ. На обличчях вічних повстанців грає зухвала усмішка, а гострі очі звично шукають ворога. Бо що то за життя без ґерцю?!

Заспів
Відродження Вільного козацтва

У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми — свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, — цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.

Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість — зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» — спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917–1920-х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної «етнографічної маси» несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили — українського козацтва.

Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: «У ньому (українському народі. — Ред.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків — та здобувати над ними блискучі перемоги».[1]

Відродження козацтва 1917 року відбулося на найдзвінкішій ноті — бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров — і свою, і чужу. Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалася мріями про «права і вольності» (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво чи не з початку виступало за Українську державу і порядок у ній, забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.

Як це було?

Вже за кілька днів після зречення царя Миколи II на Звенигородщині з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, постали перші відділи Вільного козацтва.

Почалося все у Гусаковому. Саме тут хлібороби дбайливо зберігали під стріхами прадідівські гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх.

І час настав. У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко. Напевно, вийняв він зі сховку й іншу зброю. Та взявся разом із господарем Никодимом Смоктієм, що жив неподалік, на кутку Галайки, організовувати односельчан.

Козацький відділ зростав швидко. Першими зголосилися до Гусаківської сотні Гнат Карпенко, Євмен Орленко (згодом сотник), Мехтодь Русалівський-Грім (заспівувач), Ларіон Кордюк (сурмач), Павло Квашенко (писар), Максим Іванченко, Семен Іванченко, Іван Вдовиченко-Ремез, Софрон Рябенький-Мовчан, Іван Думанський, Максим Вдовиченко, Вівсей Рудченко (Рудниченко?), Улас Смоктій, Платон Соколенко, Тиміш Пономаренко, Дементій Лозовий, Спиридон Фартушний, Іван Лісовенко, Сидір Білобрух, Іван Рябенький, Максим Рябенький, Микита Рябенький із сином Самійлом, Охрім Заграничний із сином Василем, Филимон Оксененко, Петро Ткаченко-Залізняк, Стратін Хавалко, Ксенофонт Русалівський, колишні матроси броненосця «Потьомкін» Самійло Вусатий і Марко Монастирський.