Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.

Колись я мала той дівочий звичай,

Як покидала край який надовго,

Збирати квітки з наймиліших міст

І брати їх на пам’ятку з собою,-

Тепер взяла я грудочку землі,

Колись її положать надо мною…

Сестрице люба, я тобі бажаю

Ясного щастя (коли се не мрія!),

Щоб «радою» і радістю ти стала

Усім, кого ти любиш. Я бажаю,

Щоб сеє перше і безмірне горе

Було останнім у твоїм житті.

Коли ж яка смутна година прийде

І сльози самохіть поллються із очей,

Тоді поглянь, кохана, на схід сонця

(В ту сторону, де наша Україна)

І пригадай, що десь є хата й серце,

Тобі одкриті завжди. Може, думка

На схід полине, а печаль на захід.

Для мене, сестро, щастя не бажай

(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),

Ти побажай мені одваги й сили більше

Сповняти той великий заповіт,

Що я несу з собою на Вкраїну…

Хай спогад мій між вами буде краще,

Ніж я сама була,- адже здалека

Тумани навіть золотом сіяють,-

Тож «споминайте добрими словами»!

Для мене спогад про те щастя й горе,

Що всі ми вкупі тут переживали,

Тим буде, чим молитва для набожних.

А вас усіх… ні, годі вже! Прощай!

Леся.

Вороги

Геть їх, поетів! навіщо їх співи?

Хто тепер слухать їх рад?

Нас оглушили вже «тихі мотиви»

«Снів» тих, «фантазій», «балад»!

Чули ми й тую «громадськую тугу»,

Все то слова голосні,

Хату нагріти в зимовую фугу,-

Навіть на те не судні!

Годі тих співів! і так уже сумно.

Поспіхом спів ваш бринить…

Слова не тямите мовить розумно,

А віршувать - аж горить!

Прихильні

Ні, не стихайте, солодкії співи,

Всяк з нас їх слухати рад,

Любо колишуть нас тихі мотиви

«Снів» ваших, «мрій» та «балад».

Тільки навіщо той смуток і туга,

Вже ж бо і так ми сумні.

Хай нас колишуть, як пестощі друга,

Ваші лагідні пісні!

Ніч налягла безпросвітним склепінням,

Очі й серця нам тьмарить,

Хай же привітним і тихим промінням

Божая іскра горить.

Поет

Годі вам, гурт ворогів і прихильних,

Марні слова промовлять.

Краще ідіть научіть божевільних,

Як їм притомними стать.

Бачили ви, як велике багаття

Кида вогонь аж до хмар?

«Божая іскра» - то тяжке прокляття,

Дикий і лютий пожар.

Вогнища того не може людина

Ні запалить, ні вгасить,

В кого ж запала хоч іскра єдина,-

Вік її буде носить!

Слов’янщина! - який величний гук,

Який широкий і містично темний.

І скільки літ і як багато рук

Для неї будували храм таємний.

Посеред храму п’єдестал звели,

І статую поставили на ньому,

І вид, немов Ізіді, зап’яли

Покровом щільним ідолові свому.

Стоїть таємна статуя давно,

Час тихо упливає рік за роком,

І досі ще нікому не дано

В лице їй глянути одважним оком.

А що ж величної Слов’янщини сини,

Німої матері проречистії діти,

Між людьми чим прославились вони?

Чим похвалитись їм, з чого радіти?

Дивітеся: з них кожний, як один,

Що світ би здержав на плечах здорових,

Міцний, як дуб кремезний, слов’янин

Покірно руки склав в кайданах паперових

Та раз у раз поклони низькі б’є

Перед стовпом, короною вінчанним,

Порфірою укритим; стовп той є

По праву спадщини царем названий.

І кожний весь в крові, в сльозах його лице,

Троїстая нагайка тіло крає,

А він, ховаючись, плете сильце

І братові під ноги простирає.

Колись, бувало, сильний чуженин

Слов’ян-рабів виводив на майдани,-

Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин

На себе самохіть кладе кайдани,

І кажуть всі: варт віл свого ярма,

Дивіться, як покірно тягне рало!

Ні, ймення слов’янина недарма

Синонімом раба між людьми стало!

Мені в сю ніч приснився ясний місяць,

високе небо, вільний винокол.

Блакитне світло сяло і тремтіло,

немов огонь таємний чарівниці,

а над тополею зоря світила,

моя зоря, що скрізь мені сіяла,

поки мене не замкнуто від неї

в камінній клітці в чотирьох стінах.

Мені приснилась, друзі мої рідні,

безсонна ніч одна, що так давно минула,

та не забудеться вона повік.

В той час була для мене скрізь весна,

вона була і в серці, і в природі,

блакитні й білі проліски цвіли,

і я втішалася весняними квітками

так, мовби всі вони росли для мене…

І я тоді жила. Безсонні ночі

минали швидше, ніж у сні коханім,

снувались думи, пролітали мрії,

а спогади з надіями сплітались

в один вінок, були там лаври, квіти…

були й терни, я потім те дізнала,

тоді ж не чула - ніч зачарувала.

Ти знаєш, сестро, як блакитна нічка

бентежить серце, думку порива?

«Не спи, не спи! - говорить ясний місяць,-

бо, як заснеш, я промінь наведу,

немов стрілу, і встрелю в сонне око,-

присняться марища бліді і невиразні,

жах стисне серце і розбудить вмить.

Не спи, не спи, тебе я очарую,

і наяву побачиш дивний сон».

Чи знаєш, брате, як лагідна зірка

говорить: «Погаси робочу лампу,

покинь книжки, забудь свою роботу,

поглянь на мене і згадай ті зорі,

що