Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни - бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр'ю.
- А що ж, Мотре, - каже їй мати, - iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...
- Та чи йти, то й iти! - одказує дочка. - I так натерпілись усього!
Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, - город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом - любо глянути, i огородина зеленiє...
Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi - нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою - старою своєю матiр'ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, - приходилось сухим хлiбом давитись...
Остап - спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, - Мотрю жалує, коло тещi ласкавий; а далi - все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого...
Так минув рiк; минає й другий; а вони - всi тройко (дiтей не було) - похмурi, невеселi... Немає долi - немає й радостi!
Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод: буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остапової хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець - от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi... Тихо, - тiльки веретена сюрчать.!.
- О-ох! - важко зiтхнув Остап. - Обридло вже менi по цих краях горювати, - промовив вiн, наче сам до себе. – Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу...
- А як же не найдеш? - на це йому Мотря.- Лiто втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. - додала вона журливо й скривилася.
- Та вже ж ви тут з матiр'ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!
Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр'ю зостались самi собi на хазяйствi.
Вирядили Остапа на Дiн у великий пiст, а так - к зеленiй недiлi - приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика... що вiн кинув у нас жiнку й троє дiтей, пропадав був - не знать де - три роки без малого... А ось тепер - у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речi така плутаниця?..
Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанської волостi... I задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!
Як прочитала її козацька, старшина, то голову й руки опустила.
- Оце так! - скрикнули в один голос i голова й писар. – Буде ж тепер вiд окружного... I як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов - чорт його зна й вiдки, сказавсь - бiс його зна й ким; а ми - на тобi, та цить! - i лапки поклали... Окунiв небiж, та й Окунiв, - нестеменне Окунiв... Чому не прийняти?.. Аж воно - он який небiж!!
- Егеж... Недаром я казав, - вибрiхувавсь писар, - підождемо трохи, спишемось... Не послухали?..
- Що ж тепереньки робити? - мов не чув, питає голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було - щось пригадував.
- Недурно менi сю нiч чорна собака снилася. – похваливсь голова. - Жiнка одгадувала: напасть... так воно й є!
- А менi руда свиня, - увернув писар. Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
- Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? - стрiли її волоснi.
- Нi, не розказував, - одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. - А що там? Хiба яка чутка прийшла?.. – запитала вона зляканим голосом.
- Так i так - кажуть; таке й таке диво...
Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, - тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима...
- Чого ти здихаєш? - гримнув на неї голова. - У чоловiка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш...
Мотря нiчого не одказала, - тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в її душу, - що там робилося! Якби зазирнув у серце, - що в йому поверталося!
- Iди собi! - гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, - не бачила свiта перед собою; прийшла додому, - як п'яна, мов чмелена...
- Що там, дочко? - стрiла її мати. - Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам'ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута - i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
- Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. - Оришка не доказала. У неї в думцi пробiгла смерть Останова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.
- Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: "О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.