Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещеш?
- Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi життя!..
- Кого?
- Остапа...
- Чи ти не збожеволiла, дочко?
- Поневолi збожеволiєш, коли таке...
- Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи - що там таке?
- Отой волоцюга, блудяга... покинув да Дону жiнку з дiтьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? - скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.
Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людськi поговори та смiхи, - все разом пiднялось у головi матерi, налягало їй на старе серце важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в'язах - хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати" Гiркий її плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля їх - чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.
Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася - i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць - i став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплої ночi, - не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, - та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню - гiрку, журливу, безнадiйну... I не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Оришка не спали, не плакали, - тiльки то одна, то друга зiтхала... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона .тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова... Грiх перед богом, - чим його замолити? Сором перед людьми, - чим його змити?.. А ще ж, може, i каратись за це прийдеться - хоч не на сiм, то на тiм свiтi... Непевний той Остап, - вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався їм в душу - i вони обидвi тихо молилися.
Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.
Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили - та окружному, а окружний- та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...
Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селi - тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща - й Мотря... Хто її зроду не знав, - став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, - малi дiти слiдком за нею; порається Мотря на вгородi, - бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спокою i в церквi: i там її не спускають з очей.
- Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов'язана, - чує Мотря позад себе в бабинцi.
- Ото чорнява, що хреститься?
- Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.
Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, - шепче молитву щиру, просить у бога ласки, од-молює свiй грiх - i разом сльози ковтає.
Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.
Коли це - перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!.." - викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять її то в город, то з города... А тут - друге лихо: Мотря почула - щось заворушилось пiд серцем...
Помiтили люди - та як у дзвiн задзвонили:
- Чи чули?.. - питає молодиця другу, стрiвши на улицi. - Завагiтнiла...
- Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!
- Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась...
- I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та як пiдуть отак цокотати, - не переслухаєш. А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жінки, парубки, дiвчата - назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось - не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник - крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.
Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, - пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... Тодi громада розв'язала дiло. Як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.