BooksUkraine.com » Класика » Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

141
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хіба ревуть воли, як ясла повні" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 111
Перейти на сторінку:
про Дiн викрикував... про Хi­врю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiд­ная!!."

- Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещеш?


- Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi жит­тя!..


- Кого?


- Остапа...


- Чи ти не збожеволiла, дочко?


- Поневолi збожеволiєш, коли таке...


- Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-лю­дсь­ки - що там таке?


- Отой волоцюга, блудяга... покинув да Дону жiнку з дi­тьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? - скрикнула Мотря i зно­ву залилась сльозами.


Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо. Образа, го­ра тяжкої образи дочки, людськi поговори та смiхи, - все ра­зом пiднялось у головi матерi, налягало їй на старе сер­це важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступил­ася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узя­вшись холо­дними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в'язах - хилилася на груди. Оришка бо­лiсно пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не пере­ставала плакати" Гiркий її плач, стогнання матерi зли­валися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля їх - чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од го­лоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засу­нула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до пе­чi. Обидвi навiть забули про обiд.


Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася - i потемнiла. Спустилася нiч; ви­кликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць - i став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зача­роване, в тихiм забуттi теплої ночi, - не спав тiльки один соловейко, виспi­вуючи в зеленiм садочку свою любу пi­сню, - та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню - гiрку, журливу, безнадi­йну... I не розходилась та пi­сня по свiту, не окликала­ся луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цi­лим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Ори­шка не спали, не плакали, - тiльки то одна, то друга зiтха­ла... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепи­лося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона .тепер остала­ся?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дi­вка, а замужня вдова... Грiх перед богом, - чим його замоли­ти? Сором перед людьми, - чим його змити?.. А ще ж, мо­же, i каратись за це прийдеться - хоч не на сiм, то на тiм свi­тi... Непевний той Остап, - вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався їм в душу - i во­ни обидвi тихо молилися.



Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.


Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили - та окру­ж­ному, а окружний- та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...


Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питаю­ть-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася стра­ху Мо­тря од тих хитрих спросiв та переспросiв; на­бра­лася горя Оришка, глядя на свою дитину.


А в селi - тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. На­че все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зо­стався, а через Хруща - й Мотря... Хто її зроду не знав, - став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нi­куди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вий­де Мо­тря на вулицю, - малi дiти слiдком за нею; порається Мо­тря на вгородi, - бачить: двi жiнки стоять коло ти­ну, ди­вляться на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спо­кою i в церквi: i там її не спускають з очей.


- Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком го­лова пов'язана, - чує Мотря позад себе в бабинцi.


- Ото чорнява, що хреститься?


- Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.


Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, - шепче молитву щиру, просить у бога ласки, од-мо­лює свiй грiх - i разом сльози ковтає.


Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива на­стали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язи­ки людськi.


Коли це - перед другою пречистою ведуть Хруща у ла­нцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!.." - викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й ма­ле.


Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за за­лiз­нi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiдня­лися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мо­тря: водять її то в город, то з города... А тут - друге ли­хо: Мотря почула - щось заворушилось пiд серцем...


Помiтили люди - та як у дзвiн задзвонили:


- Чи чули?.. - питає молодиця другу, стрiвши на улицi. - Завагiтнiла...


- Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!


- Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кi­нець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зо­ря свiтила, а се знов проява якась вирискалась...


- I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та як пi­дуть отак цокотати, - не переслухаєш. А пiд недiлю або свя­то збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жі­нки, парубки, дiвчата - назбирається чимала юрба лю­дей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чу­дного Хруща. Аж ось - не знать звiдкiль узялась на селi чут­ка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник - крiпак пана Польського, що панував у Пi­сках.


Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, - пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... То­дi громада розв'язала дiло. Як

1 ... 4 5 6 ... 111
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"