Читати книгу - "Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський"

Гурія почала гризти гризота. Незрозуміла, невимовна — вона вразила все його єство. Чарівливий, божественний краєвид нічної пустелі раз-у-раз виникав у нього перед очима. А ще він часто просинався посеред ночі, розбуджений дивним звуком, схожим на розлючене гарчання лева…

Він пішов з банди. Зробився абсолютно байдужим до всього — до заробітків, до ресторанів, до наркотиків. Гроші, які в нього були, розтанули дуже швидко — за дорогу квартиру, яку він знімав, платити було вже нічим. Із дивовижною байдужістю, що супроводжувала тепер все його життя, Гурій відмовився від квартири і переїхав до матері.

Зранку снідав тим, що приготувала мама, і подавався безцільно вештатися містом. Ані море, ані неповторна одеська осінь, своєю чарівністю, кажуть, зрівняна лише з осінню в Парижі, ані розмови з розгубленою мамою, ані гроші батька — нічого не знаходило відгуку в його душі.

Якось він зустрів Ірен. Посиділи з нею біля фонтану. Ірен стала хазяйкою рекламної агенції, при грошах, багато подорожує. У свої тридцять п’ять років, попри народження дитини і розлучення, не втратила свіжості. Ірен не розпитувала, чим займається Гурій, бо бачила, як неохоче він розповідає про себе. Вона, напевне, щось чула про його минулі «геройства».

Ірен була у чудовій формі. Ну, може, її обличчя трохи покруглішало, зник той чарівний овал. І руки трохи погладшали. Але такою ж прекрасною була її тонка шия, і такими ж рожевими і ніжними були її великі повіки.

Гурію на мить здалося, що минуле можна легко повернути. І промайнуло перед ним заґрунтоване полотно на станку, і пишне волосся, що спадає на оголену спину Ірен, і студія з вікнами на море…

Він узяв руку Ірен і почав злегенька стискати. Намагався відчути її живе тепло, шкіру, колір. Але рука Ірен була красивою і холодною, наче з мармуру. Зараз перед ним сиділа холодна, розважлива, абсолютно чужа жінка…

Він висох до того, що одяг бовтався на ньому, у ременях з’являлися все нові дірочки. Здавалося, що ця гризота і відчай рано чи пізно зжеруть його, згризуть зсередини. І одного разу він просто не встане з ліжка — чи то від фізичної немічі, чи то від смертельної апатії. Або вкоротить собі віку.

Якось під час своїх безцільних блукань містом він зустрів Фімку Ройзмана, з яким вони разом закінчували інститут і тоді товаришували. Ройзман в минулому добре володів технікою художнього письма, але його художня думка була досить сухою і раціональною. Хоча треба віддати йому належне — він вчасно зрозумів, що живопис то не його шлях, і, закінчивши інститут, з «чистого мистецтва» пішов. А потім поїхав у Штати, і як там склалася його доля, Гурій не знав.

Нині він — бос реставраційної компанії у Нью-Йорку. До Одеси приїхав у гості, так би мовити, віддати данину ностальгії, і заодно розвідати можливі варіанти для бізнесу.

Зайшли до кав’ярні. Розбалакались, позгадували студентські роки.

- Слухай-но, зроби мені робочу візу до Америки. Візьми мене в

свою фірму, я буду гарним робітником, — несподівано попросив Гурій. І подумав: «Поїхати кудись подалі. Це єдиний для мене вихід».

Глава 6

Пройшло кілька років відтоді, як Гурій почав працювати у нью-йоркській фірмі «Jeffry Roysman`s Restoration». Рахувався він реставратором, але це було надто гучною назвою для того, чим Гурій в дійсності займався: насправді, фірма виконувала звичайні ремонтні роботи.

Іноді траплялися особняки більш-менш цікаві, де потрібно було поновити внутрішній декор. Але частіше у сучасних будівлях доводилося працювати у якості звичайного маляра, зі шпателем і пульверизатором. Але Гурій не нарікав.

Хай там як, він мав деякий досвід виконання ремонтних робіт, колись допомагав батькові. Він також мав гарний художній смак, і, загалом, не був ледарем. У порівнянні з минулим, гонору в нього помітно поменшало, тому в його особі фірма здобула цінного працівника. А натомість Гурію допомогли з робочою візою.

Він винаймав невелику квартиру, купив машину. Його не мучила ностальгія, він і в Одесі останнім часом почувався чужинцем, прибульцем, який потрапив у світ нормальних людей.

Часто дзвонив матері, одначе в гості до Одеси не збирався. Мати теж не наполягала, побоюючись, що у рідних краях син зустрінеться з кимось з бувших дружків і візьметься, не дай Боже, за старе.

Можна сказати, Гурій наче вибрався на рятівний для нього берег і заспокоївся.

Єдине, що нагадувало про його невдале художнє минуле — це його вперте намагання уникати всього, що пов’язанез живописом. У «столиці світу» він жодного разу не відвідав Метрополітен-музей, який на порядокбагатший за одеські, тут і порівнювати нема чого. Не бував Гурій ані в цьому ньюйоркському музеї, ані в інших, менш відомих, але також із чудовими арт-колекціями. Жодного разу не увійшов він до зал аукціонів «Сотбіс» і «Крістіс», де напередодні торгів виставляють на загал картини і всілякий антикваріат. Не бачив жодної художньої виставки. Якщо траплялося проходити повз якусь артгалерею, він пришвидшував кроки і не дивився на звабливі вітрини.

Уникав цього всього Гурій, уникав, наче яскравого сонячного світла.

***

Якось їхня фірма підписала контракт на виконання ремонтних робіт в одній коптській церкві. Вірніше, не у самому храмі, а в деяких підсобних приміщеннях. Там потрібно було полагодити сходи і підлогу, замінити віконні рами і «підлатати» стіни. Ремонт у тій триповерховій будівлі не робився, мабуть, років п’ятдесят.

Гурій невиразно пам’ятав дещо про Коптську церкву. Одна з найстаріших православних церков, вона виникла на світанку християнства у Давньому Єгипті, що входив тоді у східну частину Римської імперії. Коптська церква вціліла після захоплення Ближнього Сходу арабами і встановлення там ісламу. В цих краях, у єгипетських та палестинських пустелях, жили великі подвижники і аскети, там із неповторною силою розквітло чернецтво, про що повідано в тій самій книжці «Луг духовний», уривки з якої колись читала йому мама. Там жили леви.

Одного разу, під час ланчу, відмовившись від запрошення напарника піти з ним до буфету, Гурій вирішив детально оглянути і храм, і всі інші приміщення, де ремонт зараз не робили.

Зазирнув до церкви, що інтер’єром нагадувала православні, хіба що без іконостасу і підсвічників. У трапезній на столах лежали упаковки коржиків і стояли кілька пляшок пепсі. Залу на другому поверсі, судячи зі всього, використовували для дитячої