Читати книгу - "Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський"

Гурій чомусь довго стояв роздумуючи, не наважуючись зробити ані кроку. В нього з’явилось дивне передчуття, що там, за дверима, на нього чекає чи то спасіння, чи то загибель. Наче там причаївся вбивця з ножем. Гурій мимохіть приклав долоню до шраму на лівому плечі, до цієї пам’ятки, що залишив йому лев після тої незабутньої зустрічі у пустелі. Але, здолавши страх і підкоряючись внутрішньому поклику, все ж таки спустився у підвал.

Він відразу не зрозумів, де знаходиться: невелика кімната з тераріумами слугувала чи то келією, чи то іконописною. В ній було кілька ікон і мольбертів з палітрами, у кутку ящірки метушилися за склом. Над ними схилилася смаглява жінка років тридцяти п’яти, у сірій сукні, простоволоса. Стояла навколішки і годувала з руки ящірок, розмовляючи з ними якоюсь дивною мовою, що звучала для Гурія як «аб-бр-бр…».

Побачивши Гурія, вона знітилась. Піднялася і, схаменувшись, перевірила, чи застібнуті на грудях всі ґудзики. Пригладила темно-русяве волосся і лише потім посміхнулася. Не знаючи, якою мовою привітатися і здогадавшись, напевне, що Гурій — не її одноплемінник, не єгиптянин, сказала англійською традиційне:

— Hi. How are you doing?

Сильний акцент відчувався навіть у цій короткій фразі.

— I am okay, thank you, — відповів він, залишаючись на місці.

Чекав, що вона попросить його піти — все таки східні звичаї, хтозна як воно в них там, — що можна, а чого ні. Тим паче, така делікатна ситуація: незнайомий чоловік наодинці з жінкою, та ще й не аби де — у підземці або у «Макдоналдс», а у церкві. Та й, скоріш за все, вона не звичайна прибиральниця, а черниця. Тож, напевно, зараз вона ввічливо попросить його піти. Потім стане на коліна і почне побожно хреститися, щоби вигнати з пам’яті небезпечне видіння: високого бороданя у робочому комбінезоні.

— Хочете увійти? — несподівано спитала вона.

— Так, — він зробив крок уперед.

— Мене звуть Маріам, — сказала вона. Руку для потискання, одначе, не простягнула.

— А мене Гурій.

— Гурій? О, у вас рідкісне ім’я святого мученика Гурія? Мабуть, це дуже важко — жити з таким ім’ям, постійно пам’ятаючи про високий обов’язок. Проходьте, не соромтесь. Сідайте, — вказала йому на стілець.

Вона також сіла на стілець навпроти Гурія. До неї на коліна тої ж миті заплигнула кицька і вмостилася зручніше; жінка стала гладити її по спині.

— Гур, гур… — жінка нахмурилася, наче намагалась пригадати щось, навіть клацнула своїми довгими пальцями з непофарбованими нігтями. — Лев! Давньоєврейською Гур — це лев, так?

— Так, лев. Молодий лев, — відповів він, дивуючись знанням жінки, яка так швидко пригадала і мученика Гурія, і навіть переклад імені з давньоєврейської.

— Я чула, що ви робите ремонт у нашій будівлі. Авва Серапіон дуже задоволений вашою роботою.

Судячи зі всього, її англійська була обмежена, оскільки в розмові вона обходилася найпростішими словами. Але це полегшувало їм спілкування, бо Гурію не потрібно було напружуватись, щоб зрозуміти її, як це відбувалося при розмові з американцями.

З віконця до кімнати пробивалося блакитнувато-сіре світло. Хоча день був хмарний, а у кімнаті горіла лише одна настільна лампа, Гурій все ж таки зміг добре розгледіти обличчя Маріам.

В неї було одне з тих рідкісних облич, котрі при слабкій міміці відрізняються постійною мінливістю і багатством виразів. Густе темне волосся розчесане на прямий проділ. Вії — короткі, розріз очей — красивий, але посаджені вони трохи глибоко. Ніс — тонкий, анфас здається рівним, але в профіль — з невеличкою горбинкою. І ось ці легкі недоладності рис і робили її обличчя дивовижним. При найменшому повороті або нахилі голови вираз її обличчя одразу змінювався. Воно здавалося то абсолютно спокійним, умиротвореним, то раптом — строгим, ледь не суворим, то боязким, сором’язливим.

На зріст Маріам була трохи вище за середній. Про фігуру важко було судити, тому що на жінці була довга, вільного крою сукня, поділ якої торкався її босих ніг.

Дізнавшись, що він православний, з Одеси, Маріам зраділа. В Україні, вона, щоправда, ніколи не бувала, але колись під час своєї прощі до Єрусалиму познайомилася з православною черницею з Києва, котра навчила її кільком фразам: «Слава Бох» і «Я тєбьє люплю».

— Я правильно вимовила? — спитала вона.

— Так, ви вимовили пречудово, — він схвально підняв вгору великий палець. — Ви черниця?

— Ні, я послушниця. Живу у монастирі в Єгипті, виконую там різні доручення, але чернецтво не прийняла — поки що не гідна, — посміхнувшись, Маріам скинула кицьку на підлогу і піднялася, даючи Гурію зрозуміти, що на цьому їхню зустріч закінчено.

— Ви пишете ікони? — встаючи, він кивнув у бік мольбертів і трьох столиків, що стояли в ряд біля стіни і явно призначені були для іконопису.

— Так.       

***   

Він почав частенько її навідувати. Під час ланчу, а іноді й після роботи, ледь встигнувши помити руки і обличчя. Багато і довго вони з Маріам не розмовляли, вона часто була чимось зайнята і ще, мабуть, намагалася не вести порожні розмови. Гурій мало розповідав про себе, натомість багато розпитував Маріам про її життя.

І дізнався про наступне: Маріам — єгиптянка, родом з Александрії, виросла у побожній коптській родині, вчилася в інституті на історика. Після закінчення інституту вийшла заміж за заможного чоловіка і ніде не працювала, а займалася «самовдосконаленням». Але через свою, як вона висловилася, навіжену і бунтівничу натуру покинула чоловіка і довгі роки жила very bad. Розповідаючи про своє минуле, Маріам завжди використовувала цей вислів — very bad, і при цьому так скрушно хитала головою, що Гурій насилу стримував посмішку. Вже хто-хто, а він точно знав, що означає «very bad». Важко було собі уявити, що ж у своєму житті могла накоїти ця тиха, сором’язлива жінка, щоб так засмучуватись.

Потім вона серйозно захопилася релігією. Після подорожі з групою прочан до Єрусалиму по святих місцях вирішила «підняти планку ще вище» і пішла в монастир. Живе у жіночому коптському монастирі, на околиці Каїра. А до Нью-Йорка приїхала нещодавно: у авви Серапіона, настоятеля цього храму, минулого місяця померла дружина; окрім