Читати книгу - "Вибране, Гарегін Нжде"

Вірменська діаспора зараз не є ані суспільством, ані народом. В духовому розумінні це людський пил; у політичному – лише тінь.

Там, де духові та ідеологічні зв’язки проклали шлях до матеріалістично-егоїстичних міркувань, там, згідно політичної науки, суспільство чи народ не можуть існувати. Те, що ми маємо, це вірменська маса – покинута, без ідеалу та майбутнього, й нічого більше. Вірменська діаспора, як вона є нині, може сповна спізнати слова Нарекаці й повторити їх про себе: “Мої комори та запаси порожні, я схожий на тінь і мій вигляд викликає сміх”.

Єдина причина нинішнього “смішного вигляду” вірменства без батьківщини – це псевдоінтелігенція, яка не бачить, що світ обертається і змінюється. Не азіат, удаваний європеєць або, скоріше, карикатура дурощів і помилок Заходу – це виразний тип вірменського інтелектуала, позбавленого натхнення національним почуттям. Він роками претендував бути людиною Заходу, але не став нею. Він не засвоїв європейської біологічної моралі та не зрозумів, що героїчне почуття було властиве європейським націям завдяки не лише їхнім біологічним умовам, а й високому філософському світорозумінню. Він не розуміє, що людина страждає, жертвує і гине за вічні цінності, а не за паперові дурниці, постанови і статті.

Психологічно, він продовжує стояти однією ногою на Сході, а іншою на Заході. Він залишається розділеним або, точніше, ні тим ні сим.

Навіть сьогодні, у найнебезпечніші для світу часи, псевдоінтелектуал тікає від усіх тих проблем, які так пов’язані з долею нашої нації та батьківщини, в яких чутно пульс серця нашого часу.

Навіть сьогодні, вірменські псевдоінтелектуали не мають достатньо патріотизму й мужности, аби зненавидіти свої слабкості.

І що в результуті? Як результат, річка вірменського життя має настільки замулене русло, що течії дуже важко змінити свій напрямок.

Вірменство в діаспорі приречене на духову катастрофу через своїх псевдоінтелектуалів, які позбавлені натхнення національним почуттям.

У такій ситуації гине дух народу.

Який вихід?

Хто врятує вірменську душу від реальної загибелі?

Хто наситить озоном небо нашого життя, що не провітрювалося так довго?

Етнос, тільки етнос.

Наша правдива інтелігенція ще давно била в дзвони. Ми сильно спізнилися. Потрібно чимскоріше точніше визначити ту рису образу нашої нації, що стала переможною попри останні століття і шторми й періодично уможливлювала наші національні пробудження й революції. Потрібно чимскоріше точніше визначити ту переможну рису духу нашої нації і віднині планувати на її основі справу побудови вірменської батьківщини, надалі покладатись тільки на неї, щоб успішно боротись проти нинішніх і майбутніх небезпек.

* * *

Переможна риса нашого національного образу – це ТАРОНАКАНУТЮН. Це найвища чеснота нашої нації, вічне повстання вірменського духу – жага його безсмертя, його прагнення до великого чину, його велич духу.

ТАРОНАКАНУТЮН – це слідування шляхом Маміконйанів.

Ми вдаємось до ТАРОНАКАНУТЮНУ – вічної зброї нації – бо світ переконав нас у тому, що за нинішніх умов вірменин зможе вижити, тільки якщо чинитиме хоробро ризикуючи життям і буде готовий загинути.

ТАРОНАКАНУТЮН – це вічне почуття, священним об’єктом якого є етнос. Це також усвідомлення ідеальної власности – об’єктом якої є батьківщина.

ТАРОНАКАНУТЮН це обов’язок, релігія сили і мужности.

ТАРОНАКАНУТЮН це воєнний союз інтелектуалів і бійців, сповнених духу Тарону – заради Нації та Батьківщини.

Віднині дві речі повинні турбувати вірменина – серце і зброя – вірменство та його самозахист.

Ми змушені дотримуватись цієї національної релігії зважаючи на географічне положення Вірменії, численні слабкості нашого народу, нинішні та майбутні небезпеки, що постають перед нами.

ТАРОНАКАНУТЮН також спонукає нас, як і натхненних Маміконйанів, безкорисливо служити батьківщині та навчати покоління як бути готовими хоробро гинути за неї.

Нам потрібне нове покоління – покоління небезпеки, яке дивитиметься на світ і речі очима, сповненими волі, яка знає, як управляти своєю долею.

Потрібно розуміти, що вчора не турок нас покарав, але турок скористався нашою слабкістю.

І це повториться завтра, якщо до настання цього завтра ми не подолаємо нашу слабкість завдяки ТАРОНАКАНУТЮНУ.

Завтра ті зможуть самі захищати батьківщину, хто зможуть духово озброїтися ТАРОНАКАНУТЮНОМ, тобто вони навчаться у наших вогнедишних маміконйанових бійців жити й діяти лише заради того, за що варто гинути і за що було варто жити.

Завжди будь готовий виконувати вимоги батьківщини.

Хотіти загинути і знати як загинути за Націю та Батьківщину, подібно до Маміконйанів, – ось що ми називаємо ТАРОНАКАНУТЮНОМ.

Сьогодні всі нації пропагують “ТАРОНАКАНУТЮН”. Із ТАРОНАКАНУТЮНОМ – цією першою зброєю нації – ми повинні переступити через мертві старі ідеї, що спричинили слабкість Вірменії. Інакше те нове, що почало руйнувати старий світ, завтра переступить через наш мервий народ.

“Орел Тарону”, Софія (Болгарія), 1938, № 1–2

ЧОМУ ТАРОНАКАНУТЮН?

Випадково я дістав примірник газети “Нор Ор” (“Новий День”, номер 4,489), в якому про таронаканутюн сказано так: “…Автор цих рядків до вчорашнього дня не вживав слова таронаканутюн, але хай там як, за вітчизну він бився хоробро”.

У цих словах про мене не тільки бракує правди і поваги – як бачимо, кожен вірменин повинен виявляти повагу до бійців, які героїчно воюють за Вірменію, – ці слова ще й породжують хибні уявлення, особливо зараз. На якій підставі та яке право мала газета написати “до вчорашнього дня”? Малось на увазі моє минуле, моє добре відоме світорозуміння чи одна-дві мої недавні статті про таронаканутюн? Протягом свого життя, як і в усіх битвах, якими я командував – на Балканах, у Каракілісі чи в Гірській Вірменії, – я керувався тим духом, який називаю таронаканутюном. Що? Хіба це нове слово? Хоча, патріарх Торком на моєму місці сказав би: “Зазвичай, коли слово ще не злетіло з язика чи не було написане, так чи інакше, ми його добре усвідомлюємо”. Авжеж, той факт, що слово “таронаканутюн” почало вживатися недавно, ще не значить, що ця ідея – цей дух також є новим у нашому житті. Кожен вірменин, що прагне відважно битись і готовий загинути за батьківщину, від часів Маміконйанів до наших днів, був “таронцем” просто тому, що саме книгу Єгіше всі покоління сприймали як євангелію визволення вірмен і тому, що наш історик, у дусі Тарону, виділяв “готовність загинути” за батьківщину та надихав цілі покоління таємничістю “маміконйанових заповітів”.

Хіба можна плутати “слово” з суттю? Таронаканутюн це суть, а не слово. По суті, Дашнакцутюн і таронаканутюн, так само як таронаканутюн і національна релігія не відрізняються й не можуть відрізнятися для кожного вірменина, який глибоко та по-філософськи відчуває долю вірменської нації. Будь-яке з цих слів було б неможливим, якби спершу не