Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— Я це розумію, але мені треба чогось зовсім певного. Потім я хочу будуватися. Моя дружина останні роки все слабувала…

— Але що може бути певніше, ніж моя пропозиція? Чи ви розумієте, містер Перрі, що на збиток самому собі, я даю вам найкоштовнішу, найпевнішу ділянку, я пропоную вам не тільки певність, але й спокій, вигоди, розкіш. Ми живемо в таку добу, містере Перрі, коли нас несе, хочемо ми цього чи ні, велетенська хвиля поступу. Через кілька років трапляться великі події. Всі ці винаходи — телефон, електрика, крицеві мости, безкінні екіпажі — вони кудись нас ведуть. Од нас самих залежить чи плентатись у хвості поступу, а чи вести перед. Мені навіть бракує слів, щоб усе висловити…

Длубаючися ціпком поміж сухої трави та лопухів, Перрі натрапив на щось. Нахилившися, підняв трикутній череп з закрученими рогами.

— Але! — промовив він — це мусив бути гарний баран.

-----

Очманівши від пахощів мила, лавровишневої води та паленого волосся, що ними насичено повітря голярні, Бед сидів куняючи, спустивши поміж колін великі червоні руки. Крізь дзенькіт ножиць у вухах йому досі вчувалася луна власних його кроків на голоднім шляху з Наяка.

— Ваша черга.

— Що?.. А так, я хочу поголитись і підстригтися.

Пухкі руки голяреві, рухались у нього між волоссям, ножиці шершнем гули за вухами. Очі самі собою заплющувались, але він силкувався розплющити їх, боючися заснути. Нижче смугнастого простирадла, засипаного рудим волоссям, бачив, як хитається довгаста голова чорношкурого хлопчика, що чистив йому черевики.

— Так, — долинув низький голос із сумежного стільця, — час уже демократичній партії виявити дужу…

— Шию теж поголити? — голяреве масне місяцевиде обличчя схилилося до Бедового.

Той кивнув головою.

— Шампунь?

— Ні.

Голяр одкинув назад стілець, щоб поголити Бедові шию, а той витяг голову, немов перекинута на спину черепаха. Мило розповзалося йому по обличчю, кололо в носі, залазило в уха. Він потопав у мильній піні, синій піні, чорній, прорізаній далеким полиском бритви, полиском сапи крізь синєчорні пінні хмари. На картоплищу лежить горілиць старий чоловік, сива борода стирчить угору, піняво біла, залита вся кривлею. Шкарпетки його теж повні крови, від пухирів на п’ятках. Мозолясті руки міцно стислися, холодні немов руки мерця під саваном. Пустіть, я встану… Він розплющив очі. М’які пучки торкалися йому підборіддя. Утупив погляд у стелю де чотири мухи виписували восьмаки навколо лямпочки, червоним у бганках папером обкрученої. Язик йому був сухий, немов ремінь. Голяр поставив рівно стілець. Бед озирнувся, кліпаючи очима.

— П’ятдесят сентів і п’ятак за чищення черевиків.

ВИЗНАВ, ЩО ВБИВ СВОЮ КАЛІКУ-МАТІР…

— Нічого, якщо я залишуся на хвилинку почитати газету? — учув як власний голос вповзає в уха, повні гармидеру.

— Добре читайте.

ПРИЯТЕЛІ ПАРКЕРОВІ ЗАХИЩАЮТЬ…

Чорні літери стрибають перед очима.

РОСІЯНИ… НАТОВП ЗАКИДАВ КАМІННЯМ…

(спеціяльна телеграма до Геральда. Трентон, Н. Дж.)

Натан Сіббетс, 14 років, після двох тижнів упертого заперечування, сьогодні признався поліції, що він заподіяв смерть своїй літній каліці-матері, Ганні Сіббетс, посварившися з нею у їхній оселі біля Джекоб-Кріку, за шість міль од міста. Справу його передано до суду присяжних…

ДОПОМОГА ПОРТ-АРТУРОВІ ПЕРЕД ОЧИМА У ВОРОГА.

…Місис Рікс загубила прах свого чоловіка.

У вівторок 24 травня, приблизно о пів на дев’яту я вернувся додому, проспавши цілу ніч біля парової качалки й зійшов угору сходами, щоб знову лягти спати. Тільки ліг, як прийшла мати й сказала, щоб я вставав, а то — вона скине мене з сходів. Вона була схопила вже мене, але я перший штовхнув її, і вона впала на низ. Збігши туди я побачив, що вона скрутила собі в’язи. Переконавшися, що мати мертва, я випростав їй шию та накрив її простирадлом із свого ліжка.

Дбайливо згорнувши газету, Бед поклав її на стілець і вийшов із голярні. На вулиці повітря пахтіло юрбою, було шумно й соняшно. — Не більше, як голка в скирті соломи… І мені двадцять п’ять років, — промурмотів у голос, — подумати лишень, що хлопцеві всього чотирнадцять… — Він швидше пішов галасливим тротуаром. Крізь будову повітряної залізниці сонце кидало теплі, рухливі, жовті смуги на блакитну вулицю. — Не більш, як голка в скирті соломи…

-----

Ед Сетчер сидів, зігнувшися, над піяніно, награючи Парад Москитів. Була неділя. Полудневе сонце струмилося курним потоком крізь важкі мереживні запинала на вікнах, кублилося на червоних трояндах килиму й виповнювало гомінку кімнату плямами й скалками світла. Сузі Сетчер сиділа знесилено біля вікна, дивлячися на чоловіка очима, надто блакитними для її хоровитого обличчя. Маленька Еллен танцювала, обережно виступаючи поміж троянд на соняшному тлі килима. Пара рученят підгримували рожеву гофровану суконьку, а дзвінкий голосок промовляв:

— Мамо, слідкуйте за моїм виразом.

— Глянь лишень на дитину, — сказала Ед Сетчер, усе ще граючи. — Справжня маленька балерина.

Із столу впали листки недільної газети. Еллен почала танцювати на них, рвучи маленькими, прудкими ніжками папір.

— Еллен, люба, не роби цього, — простогнала Сузі з свого рожевого, плисового фотелю.

— Алеж, мамо, не можу я спинятися, коли танцюю.

— Не роби того, що мама забороняє, — зауважив Ед Сетчер, переходячи на баркаролу.

Еллен почала танцювати баркаролу, розмахуючи руками й деручи прудкими ноженятами папір.

— Еде, заради всього святого, спини дитину, вона дере газету.

Він ударив рукою по клавішах, затримавши акорд. — Люба, не треба робити цього. Тато ще не прочитав її.

Еллен не спинялася.

Сетчер, схопившися з свого обертового стільця, схопив дитину й посадовив собі на коліна, а вона сміючись, одбивалася.

— Еллен, ти завжди повинна слухатися, коли мама що говорить тобі, і, люба, не можна нічого псувати. Щоб зробити таку газету треба грошей, потім ще й робітники працювали коло неї й татко ходив купувати її і ще не всю прочитав. Тепер Еллі розуміє? Нам треба будувати, а не руйнувати.

Він знову взявся до баркароли, а Еллен знов почала танцювати, обережно виступаючи поміж троянд на соняшному тлі килима.

-----

Біля столика в ресторані снідало шестеро чоловіка. Вони їли дуже хапливо, позсувавши капелюхи на потилиці.

— Отакої! — вигукнув молодик, що сидів край столу, держачи в одній руці часописа, а в другій чашку кави. — Чи ви чули таке?

— Що саме? — буркнув довговидий чоловік з зубочисткою в куточку рота.

— На П’ятій Авеню з’явилася величезна гадюка… Жінки з