Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

через Італію. Інформацію начебто надав сер Роберт Вансіттарт. З боку Галіфакса розумно було згадати тут це ім’я, оскільки сер Роберт Вансіттарт був дипломатом, який, усі знали, мав люті антинімецькі погляди та виступав проти політики примирення з Гітлером. Послання, отже, було подане якомога делікатніше й привабливіше, а проте його сутність була очевидною.

Це була не просто увертюра до перемовин від Муссоліні, а без сумніву, попередження від його старшого союзника. Покружлявши Вайтголлом15, воно проникло в серце Палати громад. Власне, то була промацування ґрунту від Гітлера. Черчилль усвідомлював, що відбувається, адже йому було відомо, що зневірений прем’єр-міністр Франції перебував у місті — більше того, щойно снідав із Галіфаксом.

Поль Рейно розумів, що Францію перемогли; глибоко в душі він сумнівався, що британська сторона повірить у магічну здатність французької армії миттєво складатись удвоє, наче ориґамі. До того ж Рейно усвідомлював, що історія запам’ятає його як одного з найжалюгідніших діячів Франції, і сподівався, що, переконавши Британію також розпочати перемовини, пом’якшить чи розділить приниження, а можливо, йому взагалі пощастить виторгувати кращі умови для своєї країни.

Отож, сутністю послання, котре передали італійці та підтримали французи (а насправді воно виходило від німецького диктатора), було: Британії слід дослухатись до здорового глузду та змиритися з реальним станом речей. Достеменно нам не відомо, якими словами відповів Черчилль; усе, що до нас дійшло, це лаконічний і, мабуть, підкоригований короткий виклад сера Едварда Бріджеса. Хтозна, яким постав перед колегами того полудня прем’єр-міністр, але можна легко це уявити.

За сучасними здогадками, Черчилль мав помітні ознаки втоми. Йому було шістдесят п’ять, і генерали та підопічні божеволіли від його звички працювати аж до ранку (часто заправившись лікерами та бренді), видзвонюючи всіх у Вайтголлі щодо паперів чи інформації та скликаючи на збори тоді, коли більшість здорових людей лягають спати зі своїми дружинами.

Вбрання він мав химерне, вікторіансько-едвардіанське: чорна камізелька, золотий годинник на ланцюжку та мішкуваті штани — просто-таки огрядний напідпитку дворецький із серіалу «Абатство Даунтон».

Кажуть, у нього був блідий та нездоровий вигляд, і це звучить правдоподібно. Додайте до образу сигару, трохи попелу на коліні та стиснуті щелепи зі слідом слини.

Черчилль порадив Галіфаксу полишити цю ідею. У протоколі його слова викладено так: «На думку прем’єр-міністра, очевидно, що намір Франції — подати синьйора Муссоліні як посередника між нами і гером Гітлером. Він же рішуче виступив проти прийняття такої позиції».

Він пречудово розумів, що означала ця пропозиція. Британія і Німеччина перебували в стані війни — ще з 1 вересня минулого року. То була війна за свободу і власні принципи — захистити британську землю та імперію від огидної тиранії і, якщо можливо, відбити в німецьких сил поневолені території. А вступити в «діалог» із Гітлером чи його емісарами, долучитись до «перемовин», зібратися за столом для якогось там обговорення означало лише одне.

Черчилль був переконаний, що тієї самої хвилини, як Британія погодиться на італійську пропозицію посередництва, рушійна сила опору послабиться і невидимий білий прапор замайорить над його батьківщиною. І воля до боротьби умить розвіється.

Отож він відмовив Галіфаксу, і можна було вважати, що цього досить: прем’єр-міністр сказав своє слово в національному питанні життя і смерті. В іншій країні на цьому дискусію можна було б завершити, але британська конституція працює не так. Прем’єр-міністр тут primus inter pares — перший серед рівних; певною мірою він зобов’язаний переконати колег у своїй рації. Та щоб збагнути динаміку тієї розмови, нам потрібно пригадати хиткість позиції Черчилля.

Посаду прем’єр-міністра він обійняв менш як три тижні перед тим, і на той момент іще було не зовсім зрозуміло, хто за столом союзник, а хто — ні. Лейбористи Еттлі та Ґрінвуд у багатьох питаннях висловлювали підтримку (Ґрінвуд, мабуть, дещо більше, ніж Еттлі). Та приблизно схожі стосунки складалися і з лібералом Сінклером. Проте їхні голоси не могли мати вирішального значення. Торі явно переважали в парламенті. І саме від торі залежала доля мандата Вінстона Черчилля. Вони ж не були до кінця впевнені в цій людині.

Від появи в лавах торі цей молодий член парламенту нападав та висміював свою партію; згодом навіть дезертирував до лібералів, та врешті повернувся до торі. Тож чимало з них склало свою думку про нього як про безпринципного опортуніста. Кілька днів тому торі показово зустрічали оплесками Чемберлена, щойно той заходив до зали, та мовчанням вітали Черчилля. А зараз перед ним сиділи двоє торі — сам лорд-голова Ради Чемберлен та міністр закордонних справ і перший граф Галіфакс Едуард Вуд.

Обидва в минулому мали сутички з Черчиллем. В обох були причини ставитись до нього не просто як до людини з вулканічною енергією, а й (з їхнього погляду) особи нераціональної й вочевидь небезпечної.

Ще перебуваючи на посаді канцлера Скарбниці, Черчилль відверто дратував Чемберлена своєю політикою скорочення податкових ставок для бізнесу, що, на думку останнього, могло несправедливо скоротити прибутки місцевих органів влади. Годі вже й казати про всі ті місяці й роки систематичних Черчиллевих вербальних прочуханок щодо неспроможності Чемберлена протистояти Гітлеру. А що стосується Галіфакса, то у 1930-х він був віце-королем Індії й постійно зазнавав від Черчилля, як він вважав, бундючних і роздутих атак у питаннях, що бодай якось стосувались індійської незалежності.

У той час існував іще один аспект для політичного становища Галіфакса, який у ті похмурі травневі дні допоміг йому збільшити свій авторитет і дістати перевагу навіть над Черчиллем. Чемберлен зазнав фатальної поразки, коли 8 травня значна кількість представників торі відмовилася підтримати його в дебатах щодо норвезького питання; на тому визначальному зібранні 9 травня прем’єр-міністр збирався обрати наступником саме Галіфакса. Чемберлен обирав Галіфакса. Король Георг VI підтримав кандидатуру Галіфакса. Багато хто з Лейбористської партії, з Палати лордів і, понад усе, з лав торі волів бачити Галіфакса на посаді прем’єр-міністра.

Власне, єдиною причиною, чому посада дісталася Черчиллю, було те, що на пропозицію Чемберлена Галіфакс (після моторошного двохвилинного мовчання) зняв свою кандидатуру. Таке рішення він ухвалив не тільки через усвідомлення всієї складності управління урядом із необраною Палатою лордів, а й через те, що, як він сам яскраво висловився, не уявляв собі, як можна керувати кораблем із неприборканим Вінстоном Черчиллем на борту.

А проте знання того, що у виборі прем’єр-міністра саме його кандидатурі король надавав беззаперечну перевагу, мабуть, додало Галіфаксові самовпевненості. І, попри явну незгоду Черчилля, він знову кинувся в бій, наполягаючи на своїй пропозиції, яка тепер, у ретроспективі, ми розуміємо, була просто ганебною.

Головний засновок