Читати книгу - "Проклята, Наталка Смеречинська"

Наді мною тяжко зітхнули, а потім мамина долоня опустилася на голову і провела по чорнявому волоссю.

- Мало я тебе в дитинстві різкою виховувала -  Сказала ненька, але без будь-якого запалу і швидше для проформи ніж гніваючись насправді.

Я ще трошки поніжилась в улюблених руках, а потім відсторонилася і заглянула в рідні очі, що дивилися на мене зі спокійною лагідністю. Метод «маленька мамина дівчинка» діяв безвідмовно і допомагав вгамувати будь-яку бурю ще з дитинства.

Та перервав нас   звук під'їзжаючого автомобіля за вікном, а потім сигнал.

- Ох це ж, мабуть, дядя Вітя приїхав. Збирай речі швидше! Ти ж знаєш як він не любить чекати.

Це була правда, мамин кум і мій хрестний, дуже не любив, коли його затримували. Але ще більше він не любив коли його просили, щось перевезти на його обожнюваній  «ластівці» яку він пригнав з Литви. Тому мама в паніці почала стягувати всі сумки та клунки, а на мене поклали місію їх перенести в машину.

- Ну що там?! – похмуро зустрів мене дядько Вітя біля автомобіля, тримаючи в руках чергову гайку від його «ластівки». Хрестна Оксана часто жалілася, що чоловік більше любить свій автомобіль ніж її. Мушу визнати, що в цих словах  є певний сенс.

- Мама вже збирається, дядь Віть – відповіла скидаючи лантухи з бабусиною постіллю в гостинно відкритий багажник.

- Казав же їй, щоб вже стояли біля під'їзду поки я приїду – насупився хрестний.

- Ну ви ж її знаєте – ховаючи посмішку відповіла я.

- Та знаю, - роздратовано відповів дядько, оглядаючи пакети – Доки все сміття не позабирає -  не заспокоїться!

- То ви ще нашу «нову» штору не бачили – не відмовила собі в задоволенні поскаржитися на мамині звички – Вона, мабуть, вдвічі старша за вас.

- Так! Ніякого лахміття в моїй ластівці не буде! – рішуче заявив хрестний – Я тільки вчора пропилососив автомобіль.

- Та нічого твоїй ластівці не станеться! – заявила мами, виникнувши з пітьми під'їзду з тією ж самою шторою – Завезеш та й по всьому.

- Танька, ти наді мною знущаєшся?! Викинь цю погань й поїхали! – та попри ці слова дядько Вітя притримав двері багажнику, щоб мамі було зручніше складати свої клунки.

- От я тебе ще не питала, що мені з власним спадком робити! – заярилася мама, але на ділі так же спокійно складала пакети до багажника.

- Якби то спадок був! А так новий мотлох до хати везеш!

- Знаєш, що Вітька…

Я сіла в машину на переднє сидіння і зручно вмостилася відкинувши голову. Очі самі собою прикрилися, а на губах з’явилася посмішка. Ці двоє можуть лаятися нескінченно, але насправді залишаються чи не найкращими друзями. Дядя Вітя знає маму і тата з садочка, а то й з народження. Разом виросли на одній вулиці, разом били шибки й ганяли сусідських котів. Тато з хрестним навіть в армію разом пішли, тільки мій батько вирішив не робити військову кар’єру, а от дядя Вітя у нас на сьогодні підполковник.

- От бачиш, мала вже заснула поки ти зі своїми клунками морочила голову! – поруч зі мною відкрилися дверцята водія.

- Та я не сплю, дядь Віть – я відкрила очі й в супереч своїм словам солодко позіхнула.

- Тримай! – хрестний дістав плед і тикнув мені – сідай на заднє сидіння і хоч трохи поспи, бо ж мати не дасть спокою зі своїм «спадком» вдома.

- Що ти на мене наговорюєш, куме!!! Оленка в мене як сир в маслі!

- Ой не починай знову! – махнув рукою дядько Вітя – Сідай вже та поїхали, мені на три години ще на станцію, мастило міняти.

Я пересіла на заднє сидіння, вкрила ноги пледом і притисла до грудей, як м’яку іграшку, бабусин альбом, що весь цей час тримала в руках. Мама всілася нарешті на перше сидіння, хрестний завів машину і можна було вже їхати, як мене зненацька вкололо в потилицю. Таке дивне відчуття наче за тобою стежать. Я обернулася і спробувала розгледіти в задньому склі автомобіля спостерігача, але двір був на диво пустим. Нікого.

Хмм, щось у мене фантазія розігралася. Я вже збиралася відвернутися та помітила рух в бабусиній квартирі. Якась тінь метнулася від  вікна і зникла в глибині спальні.

Хтось з сусідів? Або грабіжники? Маячня! Після моєї мами грабіжниками там нема чого робити. Хіба що голі стіни виносити.

- Мамо – поплескала я по плечу  неньку – Ти зачинила двері до  бабусиної квартири?

- Ну так – мама здивовано глянула на мене – На два замки, а що?

Можливо здалося? Я похитала головою і знову відкинулася на заднє сидіння.

- Нічого, мамо, просто переживаю!

Матінка  прийняла мою відповідь і продовжила розмову з хрестним про  буденні речі, а мене всю дорогу переслідувало відчуття… Дивна суміш страху і чогось не зрозумілого, що дуже нагадувало передсмак чогось надзвичайного в моєму житті. Дивне почуття... А ще мені було цікаво  чи дійсно я бачила когось у вікні бабусиної квартири?