Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

— Здається, ця — не зовсім погана.

— Який прекрасний портрет!

— Тоді, виходить, я тут менше схожа на себе, ніж гадала.

— Що ви! На цьому фото ви точнісінько така, як у житті.

Джулія знову усміхнулася до нього, цього разу трошки кокетливо; на мить вона опустила повіки, потім підвела їх і подарувала йому свій знаменитий «оксамитовий погляд».

Вона зробила це без будь-якого наміру — якщо не механічно, то від якогось інстинктивного бажання бути ласкавою. Він такий молодий, такий соромливий і, певно ж, такий чистий душею; вона, напевно, ніколи більше не побачить його — то чому б не зробити його щастя повним? Вона хотіла, щоб він запам’ятав цю мить як прекраснішу в своєму житті. Джулія знову глянула на свій портрет. Їй приємно було почути, що вона виглядає саме так як на цьому фото. Фотограф обрав для неї — з її допомогою, звичайно, — найвигідніший ракурс. Ніс у Джулії був трошки ширший, ніж їй хотілося б, але на фото, завдяки майстерному освітленню, він виглядав дуже гарненьким; жодна зморшка не псувала гладеньку шкіру її обличчя, а погляд прекрасних очей міг би вразити і найбайдужішого.

— Гаразд. Це фото ваше. А взагалі, знаєте, я зовсім не красуня, і навіть гарненькою мене не назвеш; Коклен[8] любив повторювати, що я маю beautie du diable[9]. Ви розумієте по-французьки?

— Цю фразу принаймні зрозумів.

— Я надпишу вам портрет.

Вона сіла за письмовий стіл і своїм чітким, розгонистим почерком написала: «Щиро ваша. Джулія Лемберт».

ІІ

Коли чоловіки вийшли, Джулія знову переглянула фотокартки, перед тим як покласти їх на місце.

«Непогано для сорокашестилітньої жінки, — усміхнулася вона. — І ніхто не скаже, що я на них не така, як у житті!»

Вона озирнулася, шукаючи очима дзеркало, але не знайшла його.

«Оці ще декоратори. Не дивно, що Майкл, бідолаха, ніколи не користується цією кімнатою. Ну, а взагалі треба визнати, що мої фото ніколи не виходили вдало».

Їй раптом захотілося глянути на старі знімки. Завжди акуратний і діловитий Майкл зберігав її фотографії у великих картонових коробках; на кожній коробці стояла дата, і знімки в них були складені в хронологічному порядку. Фотографії самого Майкла лежали в інших коробках у тій самій шафі.

— Якщо хтось коли-небудь писатиме наш життєпис, то до його послуг буде готовенький матеріал, — казав він.

З тією ж похвальною метою він вирізував з газет і журналів кожну згадку про себе і дружину, наклеюючи вирізки у великих альбомах.

В коробках були фотографії Джулії-дитини і молодої дівчини, були фото її перших ролей на сцені, фото з Майклом; і нарешті — з сином-немовлям Роджером. І ще на одному фото вони були всі втрьох: Майкл — одна краса і сила, Джулія — втілення материнської ніжності й любові і на руках у неї — Роджер, маленький хлопчик з кучерявою голівкою. Це фото користувалося величезним успіхом. Усі ілюстровані журнали дали його великим планом, а самі вони друкували його в своїх театральних програмах. З фото зробили також поштову листівку, яку продавали потім у провінції ще кілька років. Роджеру воно набридло, і, вступивши до Ітонського коледжу, він заявив, що більше не буде фотографуватися з нею. Вона не могла зрозуміти цього. Ну, хіба не дивак — не хоче, щоб про нього писали в газетах!

— Люди гадатимуть, що у тебе якась фізична вада або ще щось, — казала вона синові. — І ти помиляєшся, вважаючи, що це — поганий тон. Ось прийди на яку-небудь прем’єру і подивись, як весь отой вищий світ крутиться навколо фоторепортерів — і міністри, і судді — геть усі. Звісно, вони тебе запевнятимуть, що все це їм байдуже, та побачив би ти, яких поз вони прибирають, коли їм здається, що їх збираються фотографувати!

Але Роджер уперто стояв на своєму.

Джулія взяла в руки інше фото: вона в ролі Беатріче. Це була єдина шекспірівська роль, яку вона грала. Вона бачила, що в цьому одязі їй не добре, і не могла збагнути, чому саме — адже модне вбрання ніхто не вміє носити з більшим смаком! Свої сукні й театральні костюми вона шиє в Парижі, і кравці кажуть, що таких великих замовлень не робить жодна з їхніх клієнток. У неї струнка фігура — усі одностайно визнають це. Вона досить висока і має довгі ноги. Шкода, що їй так і не довелося зіграти Розалінду, вона була б просто чудова у хлопчачому костюмі; зараз про це вже, звичайно, пізно думати, і, зрештою, може, вона й правильно зробила, що не зважилася на цю роль. А втім, якщо подумати, то з своїми блискучими даними й тонким почуттям гумору вона була б неперевершена в цій ролі. Критикам не дуже сподобалася її Беатріче. А все через оті кляті білі вірші. Її голос — хоч і тихий, трохи хрипкий, але з багатьма відтінками — діймав до живого в трагічній ситуації, вигравав усіма «барвами в комічній, але був зовсім безпорадним у білих віршах. Ну, і потім — її вимова; вона була така чітка, що, не підвищуючи голосу, Джулія могла донести кожне слово до останнього ряду гальорки; а критики казали, ніби через це вірші у неї звучать як проза. «Видно, пояснюється все це тим, що я надто сучасна актриса», — вирішила вона.

А Майкл почав з Шекспіра. Це було ще до того, як вони познайомилися. Він грав Ромео в Кембріджі, а потім, після закінчення драматичної школи, Бенсон узяв його до своєї трупи. Вони гастролювали по всій країні, і Майкл виступав у багатьох ролях. Та скоро він зрозумів, що на Шекспірі кар’єри не зробить; щоб стати помітним актором, треба набути досвіду, виступаючи в сучасних п’єсах. В цей час театром у Міддлпулі керував якийсь Ленгтон. Театр мав добру славу, і після трьох років роботи у Бенсона, напередодні від’їзду на гастролі в Міддлпул, Майкл написав Ленгтону листа з проханням прийняти його. Джіммі Ленгтон, гладкий, лисий і рум’яний сорокап’ятилітній чоловічок — такий собі процвітаючий бюргер з картини Рубенса, — був закоханий у театр. Це був ексцентричний, самовпевнений, непосидющий, гонористий і дуже симпатичний добряк. Він вельми любив виступати на сцені, але через конституцію свою міг, на щастя, виконувати лише ролі досить обмеженого діапазону — на щастя, бо грав Джіммі Ленгтон препогано. Він