Читати книгу - "Чоловік з бонусом, Тая Стрельцова"

Глава 2

Минув місяць

— І що він? — запитувала Іра.

— Та що?! — психонула Юля. — Каже, що не може залишити маму, бо ж як вона без нас, без онуки?.. А нічого, що вона за чотири роки жодного разу з нею не посиділа навіть?

Невістка і свекруха — стара, як світ, проблема. І як би Юля не намагалась її вирішити — жодних результатів. Подруги зітхали, хитали головами і співчували. Ліка ж просто мовчала. Вважала, що Юля в чомусь і сама винна. Ще до весілля було видно, що її коханий — типовий мамин синок. От тоді й ставила б питання руба, а не намагалася сподобатись майбутній свекрусі! Але ж скажи Юлі таке в очі — образиться! І всі присутні заведуть пісню про те, що не їй судити, бо ж сама ще не заміжня! Ніби штамп у паспорті розуму прибавляє… В такому разі, та ж Ірина вже генієм була б після чотирьох весіль!

— Впевнена, що ця стара видра і накручує його! — підтримала Олеся.

І всі разом знов закивали головами. Ліка продовжувала відсторонено спостерігати, попиваючи чай. Десь краєм вуха слухала поради подруг, недобрі побажання для свекрухи Юлі…

— Дівчата, ми повернулися! — зайшла на кухню й сестра Ліки з дитиною на руках. — Що я пропустила? — запитала Оля.

— Та я про свою стару відьму розповідала… — зітхнула Юля.

— А! Це вже я знаю, — співчутливо покивала головою.

— То як пройшло ваше перше заняття у розвиваючому центрі? Ти не встигла розповісти, — широко посміхнувшись до дитини у Олі на руках, запитала Таня.

О! Знову повертаються до теми дітей! Ліка відпила чаю, приховуючи за чашкою, як скривилась. Навіть не знала, що гірше: слухати про свекруху чи дітей…

— Ой, чудово! Дякую тобі, Танюша, за те, що порадила цей заклад! — зайшлась солов’єм сестра.

— Розумію. Коли ми туди пішли вперше…

Ліку ці дурниці про центри раннього розвитку для дітей дуже забавляли. Кожна з тих, хто зібрався в Олі на посиденьки, вважала, що її дитя — найкраще, найрозумніше, найталановитіше… Воно, звісно, добре. Але ж на таких от мамуськах і заробляють власники цих розвиваючих закладів. Вішають макарони на вуха про те, як допоможуть виростити генія… Цікаво, і як вони можуть визначити геніальність, якщо дітям іноді й року нема, коли мами вже тягнуть їх на навчання?

— Ліко, а ти сьогодні щось зовсім мовчазна… — звернула і на неї увагу Іра.

І всі, хто ще щойно теревенили про садочки і методики кавчання, переключились на неї.

— Вас слухаю, тому й мовчу, — знизала плечима Ліка.

— Справді, ти якась сумна, — зауважила Юля.

— З чого такі висновки? — посміхнулась Ліка.

— З вигляду, — розгублено відповіла Юля.

— Заміж тобі треба, дитинку… А то від самотності вся печаль, — швидко знайшла вихід Олеся.

— Звідки ви знаєте, що мені треба? І чому вирішили, що я стану щасливішою, якщо ви самі постійно скаржитесь то на чоловіків, то на свекрух, то через дітей… — влучно підкреслила Ліка.

Ох, як це всіх зачепило! Прямо гул на кухні піднявся, як у вулику.

— Ні, сестро, ти не права. Сім’я, діти — це ж сенс життя! — запевнила Оля.

О! Так… Сестрі вона вірила. Не дарма ж та у двадцять років мала півторарічну дитину і вже була вагітна другою. Хватило ж розуму!

— У мене сенс життя в іншому. Самовдосконалення, досягнення, втілення мрій, подорожі… Не чули про таке? Чи вже забули? — перелічила, обводячи поглядом подруг сестри.

Ті на якийсь час замовкли. Мабуть, переосмислювали інформацію. А потім Іра видала:

— Ну, так… З таким характером важко вийти заміж. Тому біля тебе й чоловіки не затримуються. Хоч і красуня, та така егоїстка…

Що-що, а от цей висновок Ірини розсмішив Ліку найбільше від усього, сьогодні почутого!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно