Читати книгу - "Протистояння. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крайка комбінації затріпотіла. Його очі мали той самий білий, вирячкуватий вигляд. Серед думок Саллі почала розростатися впевненість.
– Трапився нещасний випадок? – прошепотіла вона. – О Ісусе-Маріє, справді трапився, так? Якась аварія. Сталася аварія.
– Я грав у солітер, – сказав він. – Звів очі й побачив, що годинник змінив колір із зеленого на червоний. Увімкнув монітор. Саллі, вони всі…
Він затнувся, поглянув у широко розплющені очі Крихітки Лавон, усе ще обрамлені слізьми, однак зацікавлені.
– Там, унизу, усі МЕРТВІ, – сказав він. – Усі, за винятком одного чи двох, та, певне, їх уже також не стало.
– Татусю, що таке МЕТВІ? – поцікавилася Крихітка Лавон.
– Не зважай, люба, – промовила Саллі; їй здалося, що голос долинає з глибокого-глибокого каньйону.
Чарлі глитнув. У горлі щось клацнуло.
– Коли годинник стає червоним, усе має замкнутися на магнітні замки. У них там усе контролює комп’ютер «Чабб», а він начебто не помиляється. Я побачив, що показують монітори, та вискочив із кімнати. Думав, ті кляті двері мене навпіл розріжуть. Вони мали б замкнутися тієї ж миті, як годинник засвітився червоним, та я й сам не знаю, коли точно він змінив колір і скільки часу минуло, доки я підвів голову. І я вже майже добіг до паркінгу, коли почув, як вони загрюкнулися позаду. Одначе якби я звів очі на тридцять секунд пізніше, то зараз сидів би в пункті управління, замкнений у вежі, наче муха в пляшці.
– У чому річ? Що?…
– Не знаю. І не хочу знати. Мені відомо лише те, що воно вб… що воно ВБИЛО їх дуже швидко. Якщо я їм потрібен, доведеться мене впіймати. Так, вони платять надбавку за ризик, проте недостатню, аби я нікуди не сіпався. Вітер дме на захід. Поїдемо на схід. Ну ж бо, ходімо.
Вона все ще почувалася, наче не до кінця прокинулася, наче потрапила в пастку страшного, млосного жахіття, проте рушила за чоловіком до під’їзної доріжки, на якій у пахучій пустельній темряві каліфорнійської ночі стояв і тихенько іржавів їхній п’ятнадцятирічний «шеві».
Чарлі поскидав валізи в багажник, а господарську сумку – на заднє сидіння. Тримаючи на руках дитину, Саллі на хвильку затрималася біля пасажирських дверцят і подивилася на бунгало, у якому вони прожили останні чотири роки. Вона згадала, що, коли вони тільки заселялися, Крихітка Лавон ще зростала в її нутрі й усі поїздки на горгошах були ще попереду.
– Швидше! – гукнув Чарлі. – Жінко, залазь у машину!
Вона так і зробила. Він здав назад, і на секунду передні фари автівки вихопили з темряви фасад будинку. Їхнє віддзеркалення у вікнах дивилося на них очима загнаного звіра.
Чарлі напружено зігнувся над кермом; тьмяне світло від панелі з приладами підсвічувало його змарніле обличчя.
– Якщо ворота бази зачинені, доведеться йти на таран.
Він говорив серйозно. Вона це відчувала. Зненацька її коліна стали наче гумові.
Та потреби в таких відчайдушних діях не було. Ворота ніхто не замкнув. Один охоронець куняв над журналом. Його напарника Саллі не бачила – певне, він сидів спереду. Це був звичайний пропускний пункт для військового транспорту, і розташовувався він на зовнішньому периметрі бази, тому охоронцям не було діла до того, що коїлося в її серцевині.
Звів очі й побачив, що годинник змінив колір із зеленого на червоний.
Саллі здригнулася й поклала руку чоловікові на коліно. Крихітка Лавон уже заснула. Чарлі легенько поплескав дружину по руці та сказав:
– Люба, все буде добре.
Над ранок вони вже мчали Невадою, так само рухаючись на схід, а Чарлі кашляв без упину.
Дзвоню лікарю, кажу:
«Лікарю, лікарю, прошу,
Почуваюсь дивно – гойдає, носить,
Скажіть-бо, що маю за капость?
Чи знана науці подібна напасть?»
«The Sylvers»[6]Сонце, ти хлопця свого любиш?
Він – людина честі.
Сонце, ти хлопця свого любиш?
Ларрі АндервудКнига І Розділ 1
Гепскомбове «Тексако» тулилося біля траси 93, трохи північніше від Арнетта, жалюгідного містечка в чотири вулиці за 110 миль від Х’юстона. Цього вечора там були самі завсідники: вони розсілися навколо каси, пили пиво, точили ляси та спостерігали за тим, як комашня билась у велику підсвічену вивіску.
Станція належала Біллові Гепскомбу, тому інші дослухалися до нього, хоча він був дурним, як пеньок. Якби вони сиділи в закладі, який належав комусь іншому, власник міг би розраховувати на таке ж ставлення. Однак інші нічого не мали. В Арнетті панували скрутні часи. У 1980-му в містечку було два виробництва – фабрика, на якій виготовляли паперову продукцію (в основному для пікніків та барбекю), і калькуляторний завод. Та паперова фабрика закрилась, а завод калькуляторів занепадав, бо виявилося, що тепер із Тайваню їх можна замовляти значно дешевше, як і переносні телевізори та транзисторні радіоприймачі.
Норман Брюетт із Томмі Воннамейкером раніше працювали на паперовій фабриці, а наразі жили на пільги, бо закінчився термін допомоги у зв’язку з безробіттям. Генрі Кармайкл та Стю Редман були працівниками на калькуляторному заводі, та рідко отримували більше роботи, ніж тридцять годин на тиждень. Віктор Пелфрі вже вийшов на пенсію й курив самокрутки, від яких у носі свербіло, – усе, що він міг собі дозволити.
– Ось що я вам скажу, – мовив Геп, поклавши руки на коліна та нахилившись уперед. – Їм треба взяти й послати інфляцію нахрін. І нахрін це лайно з державним боргом. Преси в нас є, папір – теж. Треба наковбасити п’ятдесят мільйонів тисячних банкнот і пожбурити їх в обіг.
Пелфрі працював машиністом до 1984 року, і він виявився єдиним серед присутніх, у кого стало самоповаги, аби вказати Гепу на хибність його явно дурноверхих тверджень.
– Так ми далеко не заїдемо, – сказав він, лаштуючи нову смердючу цигарку. – Якщо так зроблять, буде як у Річмонді після Війни штатів.[7] Якщо тобі в ті дні хотілось імбирного пряника, ти давав пекареві долар Конфедерації, він клав його на печиво й вирізав із нього шматок такого ж розміру. Ти ж знаєш, гроші – то лише папір.
– А ще я знаю людей, які з тобою не погодяться, – гірко промовив Геп. Він узяв зі столу червоний засмальцьований затискач для паперів. – Я винен їм гроші. І вони починають сіпатися.
Стю Редман – певне, наймовчазніша людина в Арнетті – сидів на тріснутому пластиковому стільці «Вулко» з бляшанкою «Пабсту» і дивився на трасу 93 крізь вітрину заправки. Стю знав, що таке злидні. Він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Протистояння. Том 1», після закриття браузера.