Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

Провулок вивів до загородженого саду. Кілька тендітних, майже безлистих дерев визирало з-за кам’яної стіни, здавалося, самі дивувалися, як могли опинитися тут, серед міських будівель на цьому острові. Йти уздовж загорожі довелося довго. Піллер навіть з тривогою почав поглядати на годинник, всерйоз побоюючись запізнитись на таку важливу для нього зустріч. Найстрашнішим було те, що він гадки не мав, де перебуває і в який бік від домовленого місця прямує. 

Врешті, коли вже, мабуть, вдесяте прокляв себе за цю ідіотичну ідею прогулятися містом, стіна закінчилася. Перед Піллером знову був канал і місток, до дрібних деталей схожий на попередній, біля якого він слухав пісню гондольєра. Швейцарець встиг подумати, що й справді якимось дивом опинився на попередньому місці, проте зауважив, що тут було значно людніше. Все через плавучий ринок, точніше велетенський човен, навантажений зерном, борошном, свіжою зеленню, сушеною рибою та спеціями у дерев’яних пуделках. Двоє жвавих торговців у засмальцьованих жакетах вправно передавали товар на берег, у той самий час швидко перераховуючи гроші і — ​що найдивніше — ​не перестаючи при цьому торгуватись зі своїми покупцями. Складалося враження, що в човні працювало не дві пари рук, а значно більше. Так само на березі, де зібралося заледве півтора десятка містян з порожніми кошиками в руках, панував такий галас, наче насправді сюди збіглося пів Венеції. Стоячи в безладній черзі, люди користалися з нагоди привітатися, похвалитися, поскаржитись і навіть посваритись. Очевидно, в тутешньому кварталі це був усталений і довгожданий час. Час на закупи, хоча ті — ​як було видно — ​відігравали далеко не головну роль у цій сповненій життя, емоцій та жестів виставі. 

Піллер подумав, що добре було б запитати в цих людей, де знаходиться ресторація «Марко Поло». Бо саме там він має бути вже за сорок хвилин. Чоловік сягнув рукою до нагрудної кишені, звідки дістав блокнот, куди ще в Швейцарії занотував цю назву. Щоб зробити це, йому довелося дужче затиснути під пахвою рукопис. Це виявилося некомфортно й трохи лячно. Піллер боявся, що може впустити його на землю. Так ніби той був із кришталю або фарфору й міг розбитися на друзки. Розгорнувши блокнот, він побачив їхню з сином і дружиною сімейну світлину (насправді єдину, як він за мить згадав). Молода пара, всього рік після одруження. Синові два чи три місяці. Дитина, дбайливо загорнута в пелюшки, на руках у матері. Антон поруч, ніжно тримає її за лікоть. Фотограф тоді мордував їх майже сорок хвилин. Малий час від часу прокидався і плакав… Знимка коштувала два франки. 

Рукопис таки вислизнув з-під пахви й упав прямісінько у витоптане болото. 

— Трясця! — ​розпачливо вилаявся Піллер і швидко заховав блокнот назад до кишені. 

Сталося найгірше, мабуть, що могло статися в цій ситуації: пакунок розгорнувся й сторінки рукопису розсипалися на долівці. Швейцарець заходився збирати їх, проте з жахом помітив, що мокрий бруд встиг безжалісно вчепитися до країв паперу, а часом і відбитися гидкими плямами посередині тексту. За лічені хвилини цей рукопис увібрав у себе все, чим дихало ближнє торговисько: грязюку, гнилизну, риб’ячі рештки й цигарковий попіл. 

— Ох, ви бідолаха, сеньйоре! — ​поспівчувала Піллеру якась жінка. Вона стояла за кілька кроків від нього й скрушно хитала головою. 

— Шановна пані… — ​звернувся до неї швейцарець. Він стояв, притиснувши підібрані сторінки до грудей, і відчував, що готовий заплакати, як скривджений хлопчак. — ​Скажіть, заради Бога, де знаходиться «Марко Поло»?.. 

— Даруйте, сеньйоре, я не знаю, де таке продають, — ​відповіла жінка. 

— Це не товар, — ​пояснив Піллер, — ​це ресторація. 

Венеційка раптом спохмурніла й окинула його зневажливим поглядом. 

— Звідки мені знати? — ​буркнула вона. — ​Я не вештаюся по рестораціях. 

І, відвернувшись від нього, рушила у бік ринку. 

— Йдіть далі цією вуличкою, сеньйоре, — ​порадив юнацький голос позаду Піллера. 

Швейцарець озирнувся. Перед ним стояв молодий чоловік у затертому одязі й дивився на Піллера крізь дим від своєї цигарки. Погляд мав примружений, як у карткового шулера за гральним столом. 

— І як довго йти? — ​перепитав Антон. 

— Зо чверть години. Минете три провулки праворуч від себе, перейдете схожий на цей місток і побачите яскраву вивіску з написом «Ресторан «Марко Поло»», — ​пояснив юнак. — ​Головне — ​йдіть увесь час прямо. 

— Щиро дякую, — ​кивнув йому Піллер, все намагаючись подолати внутрішній розпач. 

Як, у біса, тепер віддати тому Салтіні рукопис? Що він подумає? Що Піллер діставався до Венеції в баржі зі свиньми? Чи у вагоні з нечистотами? І це ж треба стільки часу його леліяти, щоб отак безглуздо й випадково загидити! 

— Пасувало б узяти з вас копійчину, — ​продовжив молодик, — ​бо ж я таки допоміг, але… 

Юнак махнув рукою й подався кудись геть. Вочевидь, Піллер мав настільки жалюгідний вигляд, що молодий пройдисвіт утратив будь-який азарт. 

Зрештою, Антон вирішив себе опанувати й не гаяти більше часу. Почувався він кепсько, але й добре розумів, що спізнення на таку важливу зустріч не покращить його становища. Мов у тумані, подався за вказаним напрямком, дивлячись перед собою невидючими очима. Зупинився тільки тоді, коли просто перед носом виник напис «Готель та ресторація ««Марко Поло»». 

Заклад був типовим для Венеції: низькі продовгуваті вікна, стіни, прикрашені копіями Тінторетто[7] й вицвілими карнавальними масками, та невеликі акуратні столики під білими скатертинами. З вулиці виднілася дерев’яна тераса, де на парапетах тіснилися горщики з квітами. 

Запах яєчні з тунцем вітав перших гостей, мов невидимий метрдотель на вході, і швейцарець вкотре з ненавистю згадав свій жебрацький сніданок, від якого відчував тепер неприємні спазми в шлунку. Хоч, може, були вони в нього радше від хвилювання. 

З відвідувачів усередині сиділа тільки пара літніх американців чи англійців. Крім яєчні, ці двоє мали перед собою велику тарілку підсмажених бобів і корзинку зі свіжим хлібом. Усе це вони запивали чаєм з великих керамічних горнят. Пара неспішно перемовлялася між собою, час від часу голосно сміючись і закашлюючись. Загалом же вони досить гармонійно вписувались у тутешній заспокійливий інтер’єр. Напроти швейцарця непомітно з’явився лисуватий усміхнений кельнер. 

— Бажаєте поснідати, сеньйоре? — ​привітно запитав він у Піллера, трохи спантеличено глянувши на розтріпаний рукопис, що той досі притискав до грудей. 

Піллер стрепенувся, наче поява тут кельнера була якоюсь несподіванкою. 

— Ні, дякую, — ​відповів гість, — ​я маю тут зустріч… 

На цих словах він роззирнувся довкола, втім, нікого, крім тієї самої англо-американської пари, не побачив. 

— Зустріч? — ​перепитав офіціант. — ​То, можливо, це на вас чекає сеньйор Салтіні? 

Ім’я він вимовив притишено,