Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Так, на мене… — ​відповів Піллер. — ​Але… 

— Сеньйор Салтіні просив, щоб ви піднялися нагору, до готелю. Він чекатиме на вас у кімнаті 77. 

«Отже, Салтіні вирішив, що внизу занадто багато вух», — ​майнула в Антона думка. 

Він мовчки кивнув у відповідь і попрямував до сходів, глянувши чомусь наостанок на чи то англійців, чи то американців, що й далі балакали про своє і не звертали на них із кельнером жодної уваги. Здавалося, Піллеру було цікаво, скільки бобів, яєчні й хліба лишилось у них на столі. Не надто багато. Найпевніше, ці двоє, попри вік, не скаржилися на поганий апетит. 

Потрібні двері у напівтемному коридорі вдалося відшукати не відразу. Швейцарець зауважив подумки з неабиякою прикрістю, що пошуки зайняли в нього не менше десяти хвилин. Отже, на зустріч він запізниться приблизно хвилин на п’ять. 

Чоловік постукав, і з того боку грубуватий голос запросив його увійти. Номер 77 виявився чимось на кшталт тутешнього люксу, де в просторому передпокої спиною до балконних дверей на нього чекав Доменіко Салтіні. Між ним і Піллером стояв журнальний столик, на якому в попільниці диміли залишки двох сигарет. Мабуть, саме стільки встиг викурити італієць, доки Піллер ішов сюди з ресторану. Біля столика стояли два широкі крісла. Швейцарець уперше відчув, що добряче находився за цей ранок, тому вони видалися йому навіть привабливими. 

Салтіні був чоловіком високого зросту і кремезної, як у борця, статури. Мав коротку міцну шию, на якій трималася цілковито лиса голова. Піллер спробував розгледіти обличчя, проте зробити це було важко — ​заважало вранішнє світло, що пробивалося в того з-за спини. Втім, чоловік із дещо несподіваною люб’язністю зробив кілька кроків назустріч гостю й простягнув руку для привітання. Коли обличчя його опинилося ближче, швейцарець з подивом побачив, що воно не позбавлене приємних рис. І навіть світилося привітністю. Зіпсувати це враження міг тільки зламаний ніс. Такий, що зазвичай мають кулачні бійці або вуличні шукачі пригод. 

— Радий зустрітися, пане Піллере! — ​широко усміхаючись, промовив Салтіні. Він говорив чомусь німецькою, причому зовсім без акценту. Антона це трохи здивувало і, відповівши на привітання, він одразу ж зауважив: 

— У вас перфектна вимова, пане Салтіні. 

— Вимова? — ​не зрозумів той. — ​Що ви маєте на увазі? 

— Я гадав, ми говоритимемо італійською. 

— Он як? Що ж, втім… Якщо ваша ласка, давайте продовжимо німецькою. 

На цих словах Салтіні жестом запросив Піллера сісти. 

«Але ж цей рукопис я переклав для вас саме з німецької, — ​ледь не вирвалось у швейцарця, — ​на біса вам знадобилися мої послуги, якщо ви могли прочитати його і без мого посередництва?..» 

— Бачу, ви принесли те, про що ми домовлялися, — ​вдоволено сказав Салтіні, кивнувши на папери в руках Піллера. 

— Так, — ​відповів той, відчувши, як недоречно в нього почав хрипіти голос. — ​І якщо ваше видавництво й надалі зацікавлене… 

— Звісно, що зацікавлене, — ​перебив Салтіні. — ​Більше того, ми одразу виплатимо вам суму, яку обіцяли. 

Нарешті замість неспокою швейцарець відчув щось подібне до радості й полегшення. Італієць запропонував йому сигарету, і той з удячністю її прийняв. На кілька секунд, поки чоловіки закурювали, в передпокої панувала тиша. «Дуже непогані «Eckstein«, — ​подумав Піллер, впізнавши етикетку на пачці й з приємністю затягуючи дим глибоко в легені, — ​італійці, виявляється, також поціновувачі німецького тютюну…» Він поклав рукопис на столик і став чекати, доки видавець захоче його переглянути. Проте Салтіні тільки покосився на нього крізь пелену диму й критично гмикнув, зауваживши на ньому сліди венеційського болота. 

— Гроші я маю при собі, — ​продовжив італієць, стежачи тепер, як від його слів змінюється обличчя Піллера. 

— Радий це чути, — ​промовив швейцарець. 

— Втім, є одна умова… — ​сказавши це, Салтіні відкинувся на спинку крісла й заклав ногу на ногу. Потім підніс до рота цигарку й стиснув її своїми тонкими акуратними губами. Ці губи не пасували до його лисого черепа і зламаного носа. Здавалося, на цьому обличчі вони опинились випадково. 

«Яка ще, до дідька, умова», — ​швейцарець відчув, що знову нервується, проте залишив ці слова при собі. 

— Насправді нічого надзвичайного, — ​поспішив заспокоїти його співрозмовник, і слова вилітали з його рота слідом за темно-синім цигарковим димом. — ​Мені потрібен оригінал цього рукопису. 

— Але… але я не маю його при собі, — ​відповів Піллер. 

— Звісно, що ні, — ​посміхнувся Салтіні, — ​я бачу, що ви прийшли сюди лише зі своїм перекладом. Оригінал, мабуть, залишився в готелі. 

Швейцарець заперечливо хитнув головою. 

— Оригінал залишився у Цюриху, — ​сказав він. 

Запала мовчанка, яку зрештою порушив сам Піллер: 

— Послухайте, пане Салтіні… Все це якось дивно. У жодному листі ви не згадували, що вам потрібен оригінал твору, — ​заговорив він, — ​та навіть якби й згадували, боюся, що це неможливо. Адже рукопис мені довірила сама авторка, і не пізніше, ніж за два місяці я мушу надіслати його їй назад до Ґаліції… Ми домовлялися, що я перекладу текст італійською й передам його вам у домовлений час. Себто сьогодні… Я день і ніч працював, аби встигнути! Витратив останні гроші на квиток до Венеції, аж тут виявляється… 

Видавець примирливим жестом, виставивши перед собою долоню, зупинив його емоційну промову. 

— Маєте рацію, пане Піллере, — ​сказав Салтіні, — ​визнаю, усіх умов я вам не повідомив. Проте, як мені здається, двоє інтеліґентних людей завжди можуть домовитись. Я, скажімо, готовий подвоїти суму вашого гонорару, аби компенсувати це непорозуміння. Що скажете? 

Піллер важко ковтнув слину. 

— Не знаю, чи ви почули, пане Салтіні, — ​промовив він, — ​я сказав, що авторський рукопис залишився у Швейцарії. 

— У вашому помешканні? 

— Ні, в надійнішому місці. 

— На бога, пане Піллере! Ми живемо в прогресивні часи! — ​раптом вигукнув італієць. — ​Відправте додому телеграму, попросіть кого-небудь вислати вам цей бісів рукопис до Венеції поштою. Звісно, ви не завтра отримаєте посилку, доведеться трохи почекати, але всі витрати, пов’язані з вашим перебуванням у Венеції, я беру на себе. 

— Чому вам так потрібен оригінал? — ​поцікавився швейцарець. — ​Ви не довіряєте моєму перекладу? 

Загасивши недопалок, він дістав з кишені хустинку й протер спітніле чоло. 

— Ну, що ви! Звісно, довіряю, — ​запевнив Салтіні. 

— То в чому річ? 

— Це професійна таємниця, пане Піллере. Дозвольте її не відкривати, — ​голос видавця став категоричнішим і навіть жорсткішим. — ​Просто зробіть те, що прошу. 

— Я вже казав, я дав слово авторці… 

— Хай йому біс! — ​Салтіні несподівано ляснув рукою по стільниці. Від його врівноваженості не залишилося і сліду.