Читати книгу - "Дракула"

хоча у глибоких ущелинах між високих гір, коли ми піднімалися до перевалу, на минулорічному снігові то тут, то там добре виднілися темні ялини. Часом, коли дорога проходила через сосновий ліс, котрий – так здавалося у темряві – зловісно нависав над нами, великі маси сірих сутінків, що неначе чіплялися за вершини дерев, створювали надзвичайно лиховісний і похмурий ефект, який відновив у пам’яті ті невеселі думки та фантазії, що виникли на початку вечора, коли призахідне сонце, впавши на подібні до примар хмарини, що безупинно блукають серед Карпатських гір, витворило з них якусь химерну і загрозливу постать. Інколи гори ставали настільки крутими, що – попри поспіх нашого візника – коні могли рухатися лише повільно. Мені хотілося злізти і йти поруч, як це зазвичай роблять у нас вдома, але візник навіть слухати про це не хотів. «У жодному разі, – сказав він. – Тут іти не можна, бо собаки є надто злими». А потім додав: «Такі штучки встигнуть вам набриднути ще до того, як ви ляжете спати». На його думку, це мало прозвучати як похмурий жарт, бо після сказаного візник обернувся, сподіваючись побачити схвальні посмішки решти подорожніх. Він зупинив екіпаж лише на якусь хвилину для того, щоб запалити ліхтарі.

Коли зсутеніло, пасажири виявили певне пожвавлення: один за одним вони зверталися до візника, наполягаючи, щоб той збільшив швидкість. Візник почав немилосердно лупцювати коней своїм довгим батогом, несамовитими вигуками змушуючи їх прискорити ходу. Раптом крізь темряву я побачив попереду якусь сіру смугу, наче між горами з’явилася прогалина. Пожвавлення серед пасажирів посилилося, наш збожеволілий диліжанс розгойдувався в усі боки на своїх шкіряних ресорах, наче човен у бурхливому морі. Мені довелося міцно триматися. Згодом дорога вирівнялася і ми наче полетіли нею. Потім з усіх боків до нас почали підступати гори; здавалося, вони недоброзичливо насуплюються на нас: ми в’їжджали до перевалу Борго. Один за одним декілька пасажирів зробили мені подарунки, котрі пропонувалися з такою гарячою щирістю і наполегливістю, що про відмову й мови бути не могло; ці подарунки були різноманітними і, як я й очікував, дещо незвичними, але кожен пропонувався з простодушною набожністю, з добрим напутнім словом, з благословенням, а також із тією дивною сумішшю позначених якимось острахом жестів, що я їх бачив раніше біля готелю у Бистриці, коли вирушав у дорогу, – хрест двома пальцями та оберіг від наврочення. Трохи згодом, коли ми щодуху летіли дорогою, візник нахилився вперед, а пасажири з кожного боку почали, звішуючись через край, прискіпливо і нетерпляче вдивлятися у темряву. Явно відбувалося щось надзвичайне або принаймні мало відбутися, але хоч як я не розпитував кожного з пасажирів, жоден із них не схотів мені нічого пояснювати. Цей стан збудження тривав протягом деякого часу; нарешті перед нами зі східного боку відкрився перевал. Над нами клубочилися важкі темні хмари, у повітрі відчувалася передгрозова задуха. Здавалося, що перевал розділяв дві атмосфери і що наразі ми потрапили саме до атмосфери грозової. Тепер і я почав виглядати з диліжанса, сподіваючись побачити екіпаж, який мав відвезти мене до графа. Щомиті я очікував побачити яскравий проблиск ліхтарів у чорноті ночі, але скрізь панувала темрява. Єдиним світлом було мерехтіння ліхтарів нашого диліжанса, у якому біліла пара, що піднімалася від наших нещадно гнаних коней. Перед нами відкрилася піщана дорога, але на ній не було жодних ознак хоч якогось транспортного засобу. Наче зловтішаючись з мого розчарування, пасажири полегшено зітхнули і, припинивши визирати, повмощувалися на свої місця. Я вже почав міркувати, як мені бути далі, коли візник, поглянувши на свого годинника, щось сказав іншим, але зробив це так тихо, що я ледь розчув. Мені здалося, він сказав «годиною раніше». Потім візник обернувся до мене і повідомив німецькою, котра була ще гіршою, ніж моя: «Ніякого екіпажа тут немає. Отже, пана англійця ніхто не чекає. Тож він поїде з нами далі до Буковини, а сюди повернеться завтра або післязавтра; краще – післязавтра». Не встиг він цього сказати, як коні захропли, заіржали і рвонули уперед так, що візник насилу їх зупинив. По тому, в супроводі хору з вереску і вигуків пасажирів, котрі усі як один почали хреститися, ззаду під’їхала запряжена четвериком коляска і, порівнявшись з нами, зупинилася. Світло наших ліхтарів упало на прибулих коней, і я побачив, що це були красиві і чорні як смола створіння. Правив ними високий брунатнобородий чолов’яга у великому чорному капелюсі, за яким важко було розгледіти обличчя. Єдиним, що я зміг побачити, коли він обернувся до нас, був блиск двох дуже виразних очей, котрі здавалися червоними у світлі ліхтарів. Він звернувся до нашого візника:

– Щось ви раненько сьогодні, друже.

Заїкаючись від страху, той відповів:

– Пан англієць дуже поспішав.

На це незнайомець зауважив:

– Мабуть, тому ви й хотіли, щоби він поїхав з вами далі до Буковини. Мене не обдуриш, друже; я надто багато знаю, та й коні мої дуже прудкі.

Промовляючи, він посміхнувся, і світло ліхтарів впало на його вольовий рот із яскраво-червоними губами та гострими й білими, як слонова кістка, зубами. Один із моїх супутників прошепотів своєму сусідові рядок з балади Бюргера «Леонора»:

 

«Denn die Todten reiten schnell».[2]

 

Вочевидь, незнайомець розчув сказане, бо поглянув на цього пасажира і ледь помітно посміхнувся. Той одразу ж відвернувся і почав хреститися двома пальцями. «Подайте-но мені багаж пана», – сказав візник, і мої речі з надзвичайною запопадливістю були перенесені до коляски. Потім я вийшов із диліжанса, і оскільки цей останній стояв досить близько до коляски, то її кучер подав мені руку й допоміг сісти; у сталевій хватці його руки відчувалася неабияка фізична сила. Він мовчки хльоснув віжками, і ми поринули у темряву перевалу. Я обернувся назад: ліхтарі екіпажа висвітлювали коней, від яких піднімалася пара, а ще – постаті моїх недавніх супутників, що не припиняли побожно хреститися. Потім візник ляснув батогом, гукнув до коней, і диліжанс рушив далі – до Буковини.

Коли вони розтанули у темряві, я відчув неприємний холодок, і мене опанувало відчуття самотності; але тут мої плечі вкрили накидкою, ноги загорнули у плед, а візник звернувся до мене чудовою німецькою:

– Вночі прохолодно, добродію, тож мій хазяїн, граф, наказав мені всіляко про вас піклуватися. Якщо потрібно, можете взяти під сидінням сулію зі сливовицею.[3] Цієї поради я не дослухався, але приємно було усвідомлювати, що під сидінням таки лежить сулія зі сливовицею. Гадаю, що якби існувала хоч якась альтернатива, я неодмінно