Читати книгу - "Подія у місті Ґоґа, Славко Грум"

ТЕРЕЗА: Боже милосердний, Боже милосердний!

ХАНА: І знаєте, хто то був? Вона багата, дуже заможних батьків, вона звідти, з того краю, що над Олдерсгафном. (Шепоче, озираючись на двері, мовби боїться, що хтось там підслуховує.) Слуга... кучер... наймит! Пробрався до неї в кімнату і це зробив.

ТЕРЕЗА (безмежно засмучена): І що, що, заради Бога, зробили з ним потім? Його посадили?

ХАНА (дивиться на неї збентежено, в неї нечисте сумління... мовчить, розгладжує складку на спідниці): Нічого, нічого. Боже ж ти мій, та ж дитина того не могла розповісти... не сміла розповісти!

ТЕРЕЗА: Не сміла? Але це... треба було обов’язково зробити! Обов’язково!

ХАНА (ніби їй дорікнули): Вона б розповіла... розповіла... проте... Бачиш... (Хана дуже збентежена, поводиться так, ніби справа стосується її самої.) Комусь важко зрозуміти, якщо сам того не переживе. Можливо, можливо... (Дивиться на Терезу благально, ніби просить збагнути самій.) У нього були такі набряклі очі, так гидко все було, що це не сміло бути правдою, не могло бути правдою! І... і... вона жила безумною, безтямною надією, що одного ранку прокинеться — і це виявиться неправдою, не буде у її спогадах того жаху. Бачиш... якби вона комусь розповіла... якби взнали інші люди... тоді... тоді стало б неможливо прокинутися одного ранку... тоді би все стало назавжди правдою!

ТЕРЕЗА: Oх-ох-ох!

ХАНА (з грудей виривається зітхання): Твоя правда, було би набагато краще, якби дівчина одразу розповіла батькам, твоя правда! Злочинець став сильним, бо вона змовчала, і прийшов знову.

ТЕРЕЗА: Знову прийшов?

ХАНА (нещасним голосом): Чотири рази приходив!

ТЕРЕЗА: Ні, ні, ні... дівчинка мусила розказати! Було легковажно, дуже легковажно з її боку не розповісти. Хай би розповіла батькові... ні, матері краще розуміють такі речі: матір би її зрозуміла і захистила.

ХАНА (безнадійно): Так, так, мати би зрозуміла.

ТЕРЕЗА: І... і як вона його нарешті позбулася?

ХАНА: А це... це... вона його не позбулася! Вона поїхала в чужий край, вблагала батька... але ж колись вона муситиме повернутися... вона приїде назад і знову стане перед ним...

ТЕРЕЗА: Боже, о Боже, о Боже. (Збагнула, що заговорилися, встає.) Хано, я справді повинна іти!

ХАНА (рвучко хапає сукню): Я от-от буду готова.

ТЕРЕЗА (зупиняє її): Ви ж не можете отак взяти і накинути на себе казна-що! Не будьте дитиною, ви мусите гарно вбратися, ви не можете й уявити, як пан вами тішиться. Запрошує людей, бо не знає, кому вас на радощах показати, а якби хтось попросив вашої руки, не знаю, що би він зробив.

ХАНА: Ти справді прийдеш, щойно я подзвоню?

ТЕРЕЗА: Ох, ви, нестямна дитино! Справді, справді негайно примчу. Та ви ж удома... (Трясе нею, ніби хоче привести до тями.) ...Ви ж удома, Хано! Що з вами може трапитися!

ХАНА: Я таки дивна.

Тереза привітно їй киває і йде.

Хана стоїть і розгублено дивиться перед себе, потім рішуче встає і рухається по кімнаті. Збирає частини одягу, повільно і знехотя, мовби хоче саму себе обманути, що нічого не боїться, незабаром її рухи стають більш рвучкими, предмети випадають їй з рук; дівчина знову втуплює погляд у двері. Здирає з себе верхнє плаття, накидає пеньюар і тремтячою рукою малюється перед дзеркалом. Раптом вона більше не витримує, не може більше, сили її покидають, вона очей не спускає з дверей, задкує до стіни і схиляється на неї, мов прибита. Чекає з розплющеними очима. Нема жодного знаку, не чутно жодного звуку, але вона точно знає, що хтось прийде, з’явиться будь-якої миті. Нестерпні хвилини очікування.

З’являється крамар Преліх. Не стукаючи, заходить повільним кроком у кімнату і знічено усміхається. Він старшого віку, неохайно одягнутий. Хана нерухомо висить, мов розіп’ята, на стіні, може, не така напружена, бо він уже тут, наступив кінець незносному очікуванню. Преліх зупиняється у дверях, усміхається, робить крок. Знову ніяковіє та усміхається.

ПРЕЛІХ (йому стає млосно від мовчання): Кланяюся, кланяюся, панночко!

Тиша.

ПРЕЛІХ: Отже ж... ну ми ж з вами друзі... ми ж... (Чекає її слів.) Вибачте, але я не можу по-іншому, ви мене уникаєте. Ви вже два дні вдома, а ми навіть не обмінялися кількома словами. (Знову чекає, а тоді безпардонно тягне до себе стілець і сідає. Недбало махає рукою.) Що ж поробиш! Першого чоловіка не забути довіку!

ХАНА (хоче знайти відмовку, але її обличчя синіє, вона безпорадно водить руками в повітрі; язик її не слухається, вона спроможна видати лише нерозбірливі звуки): Ні...ні... (Несамовитий крик.) Це неправда! Це не сміє бути правдою!

ПРЕЛІХ (стенає плечима): Так кажуть.

ХАНА здригається, ніби він завдає їй болю.

ПРЕЛІХ (бачить, що його з’ява всупереч очікуванням справила враження, суворішає і наказує): Підійдіть ­ближче!

Хана ніби в гіпнозі відриває ногу від підлоги, наближається до нього, тримаючи руки перед собою в безнадійному намаганні захиститися.

ПРЕЛІХ: І привітайтеся зі мною! Добрий вечір!

ХАНА (відкриває рот, спочатку беззвучно, а тоді із зусиллям промовляє): Добрий вечір!

ПРЕЛІХ: Ви мене ще любите?

Хана замість відповіді падає на коліна і притискає лице до його ніг.

ПРЕЛІХ (шаленіє, його голос хрипне): У вас і далі такі солодкі руки... у вас колись були такі солоденькі рученята!

Хана здіймає тремтячі руки, складає їх ківшиком і підносить йому до губ, Преліх пожадливо заривається в неї; жадібними слизькими пальцями доп’явся її тіла, цілує її, а вона висить на його руках, як нежива. Він все швидше її торкається, хрипить, піднімає її, щоб нести до ліжка...

Раптом в Хани береться несподівана сила, вона виривається з його обіймів і кидається до дзвінка. Преліх її перехоплює, стискає за руку.

ХАНА: Ні, ні, ні, ніколи... ніколи більше... бійтеся... бійтеся... я кричатиму...дзвонитиму... Терезо...!

ПРЕЛІХ: Першого чоловіка не забути довіку!

ХАНА: Це неправда, неправда... таточко... я зранку йому все розповім... сьогодні, хай ще сьогодні побуде щасливий... він так радів... але нехай сьогодні не знає!

ПРЕЛІХ (знову пожадливо її хапає, щоб віднести до ліжка): То ще сьогодні побудь востаннє моєю! А завтра хай весь світ котиться під три чорти!

Кидає її на ліжко, а вона опирається і тягнеться до дзвінка, дотягується і дзвонить. Преліх лише тепер зауважує, що він їй не перешкодив і нагоду вже втрачено. Відпускає її.

ПРЕЛІХ: Тоді