Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Він казав Біллові, що людство заслужило на жахливу смерть, адже поводилось так жорстоко і марнотратно на такій милій планеті. «Ми всі Геліогабалуси, Білле», — говорив він. Це було ім’я римського імператора, який при­мусив скульптора створити пустотілого залізного бика з дверцятами. Дверцята зачинялися ззовні. Рот бика був роззявлений. Це був єдиний отвір назовні.

Геліогабалус наказував покласти всередину бика через дверцята людську істоту, а дверцята замкнути. Будь-які зву­ки, які видавала людська істота всередині, виходили через пащу бика. Геліогабалус запрошував гостей на гарну вечірку, де було багато їжі та вина, багато прекрасних жінок і симпатичних хлопчиків, — і Геліогабалус наказу­вав служникові підпалити тріски. Тріски лежали під сухими дровами, а ті — під биком.

Траут робив ще одну річ, яку дехто міг вважати ексцентричною: дзеркала він називав «виливами». Його втішала думка, що дзеркала були дірами між двома всесвітами.

Якщо біля дзеркала він бачив дитину, то міг застереж­ливо помахати пальцем і дуже урочисто сказати дитині:­

— Не підходь заблизько до цього виливу. Ти ж не хочеш опинитися в іншому всесвіті, адже так?

Інколи хтось міг сказати в його присутності:

— Вибачте, мушу йти відлити.

У такий спосіб говорилося, що мовець мав намір злити рідкі відходи зі свого організму через клапан внизу черев­ної порожнини.

І Траут жартівливо відповідав:

— Там, звідки я родом, це означає, що ви хочете вкрасти дзеркало.

І таке інше.

На мить Траутової смерті, звісно, усі називали дзеркала «виливами». Ось такими поважними стали навіть його жарти.

У 1972 році Траут мешкав у цо­­­коль­ній квартирі в місті Когосі штату Нью-Йорк. Він заробляв на життя, встановлюючи алюмінієві віконні рами і сітки. В тому бізнесі продажами він не займався, тому що зовсім не мав шарму. Шарм був тією рисою, яка спонукала нез­найомців відразу полюбити людину з шармом і довіряти їй, незалежно від того, що та людина мала на умі.

Двейн Гувер мав силу-силенну шарму.

Я можу мати силу-силенну шарму, коли захочу.

Багато людей має силу-силенну шарму.

Траутові працедавець і співробітники не мали поняття, що він письменник. Якщо на те пішло, то й жоден шанований видавець ніколи не чув про нього, хоча він і написав сто сімнадцять романів і дві тисячі оповідань на ту мить, коли познайомився з Двейном.

Він не робив жодних копій того, що писав. Він відсилав рукописи, не вкладаючи заадресовані конверти з маркою заради їхнього ґарантованого повернення. Інколи він навіть не вказував зворотної адреси. Назви і адреси ви­дав­ництв він знаходив у журналах, присвячених літератур­ним справам, які він жадібно читав у відділах періодики громадських бібліотек. Так він познайомився з компанією під назвою Бібліотека світової класики, яка публікувала грубу порнографію в Лос-Анджелесі в штаті Каліфорнія. Вони брали його оповідання, в яких зазвичай навіть не було жінок, щоб додати об’єму книжкам і журналам із хтивими фотографіями.

Вони ніколи не казали йому, де і коли йому сподіватися на друковане видання. Ось що вони йому платили: дірку з бублика.

Вони навіть не надсилали йому автор­ських примірників книжок і журналів, у яких він друкувався, тож він мусив сам їх шукати у крамницях порнографії. І назви, які він давав своїм історіям, часто були зміненими. «Міжгалактичний виконроб», наприк­лад, став «Фанатом губ».

Однак найбільше тривожили Траута ілюстрації, які підбирали його видавці: вони не мали жодного стосунку до його оповідей. Наприклад, він написав роман про землянина на ім’я Делмор Скеґ — холостяка в околиці, всі мешканці якої мали велетенські сім’ї. І Скеґ був науковцем, і він винайшов спосіб репродукувати себе самого в куря­чому бульйоні. Він зчісував бритвою живі клітини з правої долоні, розмішував їх в бульйоні і виставляв цей суп під космічне проміння. Клітини перетворювалися на немов­лят, які виглядали точнісінько як Делмор Скеґ.

Невдовзі в Делмора почало з’являтися по кілька немовлят на день, і він запрошував сусідів розділити його гордість і втіху. Він масово хрестив цілі сотні немовлят нараз. І прославився як добрий сім’янин.

І таке інше.

Скеґ сподівався змусити свою країну ухвалити закони, які б забороняли заво­дити надмірно великі сім’ї, але законодавча вдала і суди в проблему вникати не захотіли. Натомість вони ухвали­ли суворі закони проти того, щоб неодружені особи володіли курячим бульйоном.

І таке інше.

Ілюстраціями до цієї книжки були мутні фотографії кількох білих жінок, які робили мінет одному й тому самому чорному чоловікові, який, неясно чому, мав на голо­ві мексиканське сомбреро.

Тоді, коли він познайомився з Двейном Гувером, най­більш поширеною Траутовою книжкою була «Чума на колесах». Видавець заголовка не поміняв, але закрив більшу його частину і ціле Траутове ім’я огидною наклей­кою, що давала таку обіцянку:

Розчахнутим боб­риком була фотографія жінки без трусиків з розве­деними ногами, так що виднілася її вульва. Цим виразом вперше скористались фотокореспонденти, які часто зазирали жінкам під спідниці під час нещасних випадків і спортивних подій, з-під пожежних сходів і такого іншого. Їм було потрібне кодове слово, аби крикнути для ін­ших репортерів, знайомих по­ліціянтів, пожежників і таких інших, на що можна подивитися, якщо вони того захочуть. Слово було: «Бобрик!»

Бобер насправді великий гризун. Він любить воду, тож будує дамби. На вигляд він отакий:

Бобер, який дуже збуджував фотокореспондентів, виглядав ось так:

Ось звідси виходять немовлята.

Коли Двейн був хлопчиком, ко­ли Кілґор Траут був хлопчиком, ко­ли я був хлопчиком і навіть коли ми всі стали літніми і старшими чоловіками, обов’язком поліції й судів було дбати про те, щоб зображення отих звичайних отворів не вивчали і не обговорювали особи, які не мають стосунку до медичної практики. Чомусь вирішили, що розчахнуті бобрики — у сто тисяч разів поширеніші за справжніх бобрів — мають бути таємницею під найсуворішим захистом закону.

Тож люди божеволіли через розчахнуті бобрики. Також вони божеволіли через м’який, слабкий метал — хімічний елемент, який чомусь проголосили найбажанішим з усіх елементів, і називався він золотом.

І божевілля за роз­чах­нутими бобриками по­ши­рю­валося на трусики,