Читати книгу - "Окопні історії: фронтовий щоденник"

— Що це було?

— Обстріляли з автомата, але ззаду. Там же ж наші? — відмовляється вірити власним очам Кривбас.

— Так, наші, — Мамай бере рацію. — Центральний — Секрету. Що за фігня? Ви ж нам мало голови не позносили.

— Це, мабуть, на мосту зміна дуркує.

— Я відєл барадатую тень вдоль канала, — обзивається рація п’яним голосом.

— Придурок, постав автомат на запобіжник і більше у бік своїх не стріляй.

Про таких навіть є спеціальна приказка: «Не всіх дурних війна убила».

* * *

Мені чомусь дуже муляли гранати. Повигріба-вши із кишень, розгрузки та наплічника подарунки саперів, я нарахував сім зайвих гранат. Щоб не носитися, склав їх на купу над входом у бліндаж. От би кинути хоч одну з тренувальною метою! Підходящого випадку саме не було, місце зручне теж не траплялося. Врешті, можна кинути лише запал, головне освіжити сам навик поводження з гранатою.

Вранці я взяв пляшки і пішов до каналу. Понабирав води. Висмикнув із запалу кільце з чекою, кинув його подалі від себе і про всяк випадок присів. Запал дзвінко клацнув лапкою і булькнув у воду. Як він рвонув, я не почув, бо у мій бік з блокпоста випустили чергу з кулемета. З подивом помічаю, що вже лежу.

Весело тут. Ще жодного москаля не бачив, а свої вже двічі обстріляли. Треба бути трохи обережнішим.

Третя сила

Кілька наших вояків хильнули «хороброї води», сіли на бардак[5] і давай ганяти по передовій у пошуках пригод. Сусідній блокпост, село, магазин, ще блокпост, бар, ще якийсь блокпост. Коли під’їжджають ближче, а на тому блокпості, крім синьо-жовтого прапора, ще й ординський триколор теліпається. Тікати пізно, під’їжджають ближче.

А там всі спокійні, стрілянину не розпочинають.

— Мужики, а ви хто такі?

— Ми горлавскіє!

— А за кого ж ви?

— Самі за сєбя. Бендеравцев на дамбас[6] нє пускаєм, но і казачькі са сваімі бєспрєдєламі надаєлі.

— Мужики, так що, будемо битись чи миритись? Ми сусіди ваші, поряд стоїмо.

— Ваєвать надаєла, лучше мірна жить.

— Домовились.

Якийсь час і справді обстрілів з того боку менше було. Сєпари воювали з ростовськими кізяками, про укропів наче й забули. Наша артилерія під шумок нищила і тих, і інших. Врешті, москалі свавільних сепаратистів перебили, інших підім’яли під себе, і війна потекла за звичними правилами.

Мишка

На повороті окопу — розчищена полянка. Це стіл. Дрібниці, що сісти нікуди і тіснувато. Зате високий бруствер надійно прикриває від сєпарів, казан з їжею влазить і четверо бійців із чаєм і ложками біля нього поміщаються. Бувають непрохані гості, котрим тут не раді. Коли вони бігають між колодами по стелі, на голову сиплеться глина. Або ще пищать за буржуйкою. Лазять між банками і голосно трублять розсипану крупу.

На столі зашаруділа миша. Мамай бере автомат, тихенько переставляє запобіжник на одиночні постріли і швидко цілиться.

Палах!

Мишку, звичайно ж, рознесло.

Але два котелки, підкотельник, три кружки і банка з цукром отримали пробоїни і назавжди вибули з експлуатації.

Стільки шкоди всього від однієї тварюки! І це ще добре, що миші такі малі. Уявляю, якби вони були завбільшки з кота.

На дамбасі розвелися орди мишей. Їх перестали труїти на полях, а ще й від війни повтікали їхні природні вороги. Миші їли харчі, одяг, спорядження, мило, танцювали по головах сплячих і кусали їх за пальці. Ці гади були абсолютно скрізь, і спасу від них не було.

Один старшина зібрав у половини роти близько 50 касок і склав їх у сарайчику. Через місяць виявилося, що голодні тварюки знайшли засоби захисту і зтрубили підкладки, ремінці, камуфльовані чохли та навіть торби для перенесення. Залишився чистий кевлар.

Коти і собаки повід’їдалися на свіжій мишатині так, що відвертали морди від солдатської тушонки. Звичні мишоловки втратили ефективність, бо їх занадто часто треба було перезаряджати, і якийсь невідомий геній придумав засіб масового ураження шкідників. Над відром із водою горизонтально прилаштовується порожня пластикова пляшка з діркою в дні, нанизана на палицю. До пляшки на кілька гачків чіпляються шматочки сала. Відро кладеться у такому місці, щоб миші, котрі унюшать запах сала, могли безперешкодно вилазити нагору. Мишка вибігає на пляшку, та під її вагою прокручується навколо своєї осі, і мишка падає у воду. Наступна уже чекає своєї черги. На ранок у відрі залишається сантиметрів десять води, а решта до дна заповнена мишами.

Бронежилет

Двоє бійців сиділи, сьорбаючи чайок, і роздивлялися забутий кимось під деревом бронежилет.

— А броня витримує кулю з автомата калібром 5,45 мм? — допитувався новобранець старожила.

— Запросто.

— А з кулемета калібром 7,62 мм?

— Теж, але сліди залишаються.

— А з Дашки[7] 12,7 мм?

— Пробиває на виліт.

— А якщо з КПВТ[8] 14,5 мм увалити по піхоті?

— Та ти що, їм же боляче!

— Га-га-га!

— А давай перевіримо!

— Давай!

Із бронежилета витягли пластину, притулили до дерева і пальнули з автомата. Лише поролон пошкодило. Взяли бронебійний патрон — ефект такий самий. Тим часом на постріли почали сходитися охочі розважитись. Хтось приніс кулемет, пальнули — у пластині ямочка на пів міліметра.

— Я ж казав! — загордився старожил.

Дашки на блокпості не було, зате стояв бардак із КПВТ. Стрілець зник усередині, ствол повернувся і вистрілив.

— Не хотів би я таку кулю на груди прийняти, — зауважив боєць, передаючи пластину іншому.

— Таки, мабуть, це дуже боляче, — погодився той, роздивляючись товариство крізь діру в палець діаметром із вивернутими краями.

– Із цією бронею в бій тепер не підеш. А чия вона, до речі?

— Гляньте, може підписана.

— Клавіша!

У цього унікального воїна, я вам скажу, рідкісний талант потрапляти у ситуації, з яких потім треба викручуватися.

— Оце так підстава! Як же він його здаватиме?

— Не пощастило мужику…

Снайпер

Цілий місяць сєпарський снайпер кошмарив третій клапан. Не те щоб дуже, але справді набрид. Стріляв десь із Какашки (терикон на околицях Горлівки). Важка рушниця калібру 12,7 мм, жоден захист не рятує, і це погано. Але ж відстань два кілометри, навіть важкою 50-грамовою кулею з такої відстані влучити важко, і це добре. Насправді снайпер жодного разу ні в кого не влучив. Коли свистіла куля, бійці лише оглядалися і тикали дулі в бік Какашки. Розмовляючи, стояли за 1,5–2 м один від одного, щоб не полегшувати невдасі прицілювання. Групами на