Читати книгу - "Шизґара"

— Ну, гаразд, подивимось, що там буде, — взяв до уваги нюанси дівочої міміки Сашко, витяг з кишені полотняну торбу з набитим олійною фарбою трафаретом «Slade» й запропонував Алексові. — Ходімо.

Коли вони відійшли від товариства так, щоб там не було чутно їхніх розмов, Шварцберг-молодший сказав як про щось давно вирішене:

— Я пошию тобі джини, ліпші за Чабанові.

Олексій не очікував такої заяви й навіть трішечки розгубився:

— Так мені треба десь котон дістати…

— Не треба нічого діставати — в мене є, — заперечив Сашко. — Щоправда, не чорний, а коричневий, зате цупкий. Австрійський. Розкроїти батя допоможе. Прийдеш завтра по шостій вечора, ми знімемо мірки.

— Скільки це коштуватиме? — поцікавився Олекса.

— Ніскільки. Я що, тобі за гроші шитиму? — обурився друг.

— А за котон?

— А він у баті років п'ятнадцять на антресолях лежав. Я забрав — хотів собі белси пошити, а мені з Америки «райфли» прислали. Я за нього не платив — чого ж ти мусиш? Так ти зрозумів? По шостій.

— Теж белси шитимеш?

— Мабуть, ні, — остаточно ошелешив Олексія Шурко. — Скільки вже вони в моді? — спитав і сам же й відповів. — Давно. Спочатку були — кльош від коліна, тепер — і вже довго — від стегна. Що це означає?

Олекса, не надто втаємничений в тонкощі моди, не знав, як відповісти. Та й то: в Шварцбергів вдома — купи журналів мод: і радянських, і з-за кордону родичами надісланих. Вони, так би мовити, в курсі нових повівів… А в невтаємничених же як: аби не гірше, ніж у людей…

— А те, — не дочекався відповіді юний знавець, — що вони незабаром відійдуть! Їх що, в Європі носять чи в Штатах? Вони давно болт з лівою різьбою поклали на белси. Треба шити прямі штани. Ну, я тобі каталоги дам — сам подивишся. У мене й фурнітура є: зіпер, лейбли, ґудзик — я ж собі шити хотів, і машина в нас німецька, шов дає — з нашими не порівняти! Та ми тобі такі штани забацаємо — ніхто від фірмИ не відрізнить…

До гастронома залишалися лічені кроки, та от спокуса бухнути винця зі спантеличеного Алекса кудись випарувалася.

Коли гонці,[6] затарені «Кримською фетяскою» за два сорок — для дівчат і трьома звичайними, по нуль-п'ять, «бецманами» для решти, а ще — ковбаскою, батоном, сирками «Дружба» та шоколадкою для тих-таки дівчат, поверталися на «п'ятак», Сява грав, а Оленка Ярова дзвінко виводила, точно по нотах:

«A Goddess on a mountain top

Was burning like a silver flame

The summit of Beauty in love

And Venus was her name

She's got it yeah, Baby, she's got it

Well, I'm your Venus, I'm your fire

At your desire!»

Заради справедливості треба завважити, що існував досить популярний стьобно-вуличний псевдопереклад тексту цієї пісні:

«Я йду по пиво в магазин,

Дивлюсь — стейсовий[7] лімузин,

А там — америкнськая Венера,

І манить мене в лімузин.

Не надо

мені нічого не надо,

Бо я за пивом, шоколадом, лимонадом!»,

— але цю пародію Сява люто не поважав і ніколи не виконував.

3. Історія про старовинні лекала

Лев Оскарович, — міцний енергійний чоловік середніх літ, — ретельно обміряв Олексу, звів очі до стелі, щось вираховуючи, і кинув Сашкові:

— Принеси відріз.

Змірявши жовтим швацьким сантиметром пласт, — інакше й не назвеш, — неймовірно цупкого коричневого котону, наказав синові:

— Дай лекал!

— Котрий? — перепитав той.

— Середній, — уточнив батько.

Олексій не вперше чув, як старший Шварцберг, якого він, до речі, звик звати попросту дядьком Левком, — знав-бо з дитинства, — титулував цей швацький прилад словом чоловічого роду. Чому — він здогадався значно пізніше: польською ця необхідна для кравецького ремесла кривуля зветься krzywik, і майстер просто підсвідомо переніс граматичну форму з однієї мови до іншої. А про історію цих фамільних лекал довідався не так давно від Сашка, але заговорити на цю тему з дядьком Левом він ніколи б не наважився.

… Династія єврейських кравців Шварцбергів походила з польських земель. Віками в своєму замку на горі жили тамтешні пани: не надто родовиті, але маєтні, загонисті та ґонорові, — які-небудь чи то Пшитульські, чи то Запшеченьські, — а попід горою розкинулося містечко, де й стояв добротний будинок, в котрому народилися всі Шварцберги із Львом Оскаровичем включно. І вони повік-віків, скільки сягала пам'ять їхніх родинних переказів, обшивали упшеймих[8] власників замку, шанованих членів їхніх родин, челядинців, навіть — лакеїв укупі з підпанками й нахлібниками-дармоїдами. А пани, — спочатку в кунтушах та жупанах, потім — у фраках чи сюртуках, — швендяли світами: то до Варшави їм було треба, то — аж до Відня ба й до самого Парижа, — і не завстидалися там жодного разу через власне вбрання чи одяг почту.

Століттями збиралися Шварцбергами секрети фамільного ремесла, а носії тих таємниць ретельно стежили, щоб не вийшли їхні надбання за межі родини. Кожне покоління щось додавало до того мистецтва: хто — довершений прийом розкрою, а хтось — унікальне саморобне лекало. Деякі з тих лекал були старшими навіть за прізвище Шварцберг!

…У дев'ятнадцятому столітті вуйко цісар, котрому тоді належала провінція, де мешкав клан віртуозів голки, вирішив, що для його володінь традиція євреїв не мати прізвищ нікуди не годна й наказав цим підданим родовими іменами негайно позаводитися. Наказано — куди подітися? Взялися вигадувати прозвання — хто на що здавсь. Той став Вайсманом, цей — Розенблатом, отой он — Гольдштейном, один навіть Гольдманом зажадав бути, а Борух, пра-пра-прадід Сашка, не переймався: подивився на гору, увінчану панським замком, і став Шварцбергом.

Коли відгуркотіла гарматами Перша світова й цісарці пішли собі геть на виступці, до міста повернулася довгоочікувана польська влада, а пан Томаш, тодішній власник палацу на пагорбі, швидко вибився в якесь начальство й переїхав до столиці воєводства. Та шив одяг він усе одно в «свого» кравця, дотепного Ушера, котрий, для зручності сусідського слов'янського населення, поза родиною звався Оскаром. Нікого не здивувало, коли Оскар спритно надбав, крім достойників із замку, незліченну клієнтуру з