Читати книгу - "День повернення додому"

— А що зараз, Сесі?

— Я підводжуся з крісла.

— І…?

— Я йду по ґанку, підходжу до гейзерів. Наді мною пролітають літаки, неначе первісні птахи. А потім знову цілковита тиша.

— Скільки часу ти залишатимешся у ній?

— Допоки вволю не навідчуваюсь, не надивлюсь і не наслухаюсь, допоки не зміню якимось чином її життя. Я спускаюся із ґанку, йду по дерев’яних дошках. Мої ноги повільно й втомлено вистукують по них.

— А зараз?

— А зараз сірчана пара огортає мене. Я дивлюся, як бульбашки тріскають і зникають. Ось пташка з криком ударилася у мою скроню. Нараз я вже у пташці і лечу геть. З висоти пташиного лету бачу внизу жінку, вона робить кілька кроків по дерев’яному настилу вперед, до гейзера. Чую звук, так наче у розплавлену безодню хрьопнувся камінь. Я продовжую летіти, а тоді роблю коло, щоби побачити, як біла рука жінки по-павучому метляється, а тоді зникає у густій сірій лаві. Через мить лава розгладжується. Тепер я лечу додому, все швидше і швидше, швидше і швидше.

Щось стукнуло у вікно. Тімоті здригнувся.

Сесі широко розплющила очі — сяйливі, щасливі, радісні:

— Ось я і вдома.

Помовчавши якусь мить, Тімоті зважився озватися:

— День повернення якраз у розпалі. Всі вже тут.

— То чому ти нагорі? — вона взяла його за руку. — Ну що ж, проси, — вона хитро посміхнулася, — проси, що хотів.

— Не хотів я нічого просити, — відповів він, — ну… майже нічого. Ех, Сесі, — слова лилися потоком, — я хочу зробити на вечірці щось таке, щоби всі на мене поглянули, щось таке, що зробило би мене таким самим поважним, як вони, щось таке, щоби вони зрозуміли — я теж належу до цієї родини. Але я нічого такого не вмію і почуваюся геть непотрібним. І я подумав, може, ти можеш…

— Я можу, — сказала вона, заплющуючи очі і подумки посміхаючись. — Випростайся. Не ворушись. — Він послухався. — А тепер заплющ очі і ні про що не думай.

Він стояв непорушно і ні про що не думав, чи, вірніше, думав, що ні про що не думає.

Вона зітхнула.

— Ну що ж, спустимося вниз, Тімоті? — і з цими словами Сесі пірнула всередину хлопця, наче рука у рукавичку.

— Ану, попрошу хвилинку уваги, дивіться всі! — Тімоті врочисто підняв келих, наповнений теплою червоною рідиною. І вся родина обернулася, геть уся — тітки, дядьки, кузени, брати, сестри!

Він спустошив бокал до дна.

Махнув рукою у бік сестри Лори. Перехопив її погляд, щось шепочучи скрадливим голосом, від чого вона заціпеніла. Коли він підходив до неї, то почувався високим, як дерево. Вечірка призупинилася. За ним зусібіч спостерігали. З усіх дверей визирали обличчя. Вони не сміялися. На маминому обличчі з’явився приголомшливий вираз. Батько виглядав спантеличений, але задоволений, і з кожною миттю він, здавалося, все більше і більше пишається ним.

Тімоті ніжно вкусив Лору у шию, де пульсувала вена. П’яно похитувалося полум’я свічок. Вітер бешкетував уже на самісінькому дахові. Звідусюди витріщалися родичі. Він запхав у рота поганку, проковтнув. Тоді ляснув руками по боках і почав крутитися:

— Гляньте, дядьку Ейнаре, я лечу! Нарешті я лечу!

Він махав і махав руками. Ноги вибивали дріб. Доокруж миготіли обличчя.

Вже на верху сходів, коли він все ще розмахував руками, до нього донісся мамин крик:

— Досить, Тімоті!

— Гей! — вигукнув він у відповідь і стрибнув у просвіт між сходами.

На півдорозі уявні крила зникли. Він закричав. Дядько Ейнар підхопив Тімоті. Переляканий до смерті він упав прямісінько у його руки. І тоді губи Тімоті заговорили чужим голосом: «Це я, Сесі! Це я, Сесі! Ходіть, привітаєтеся зі мною! Ходіть усі нагору, перша кімната зліва!» Після цього Тімоті розреготався, хоча йому хотілося проковтнути цей регіт разом зі своїм язиком.

Сміялися всі. Ейнар опустив Тімоті на підлогу. Пробираючись крізь натовп родичів, котрих зібралося стільки, що аж чорніло в очах, і кожен із яких поспішав нагору привітати Сесі із таким незабутнім видовищем, Тімоті опинився біля дверей перший.

— Сесі! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу тебе!!!

Надворі, у густій темряві біля платана, Тімоті знудило. Він гірко схлипнув і, впавши на купу осінньої кушпели, замолотив по ній кулачками. Потім затих. З кишені його сорочки, із затишної сірникової коробки, виповз павучок. Павучок поповз по руці Тімоті, дослідив його шию, а тоді забрався по ній у вухо, щоби полоскотати. Тімоті потряс головою:

— Не треба, Павучку, ну не треба! — Легенький та обережний дотик лапки, що досліджувала барабанну перетинку, змусив Тімоті здригнутися. — Не роби цього, Павучку!

Ридання Тімоті вже стишилися.

Павучок прогулявся по щоці хлопця, перепочив біля носа, заглянув у ніздрі, ніби хотів там побачити мозок, потім акуратно видряпався на кінчик носа і по-павучому присів собі там, вдивляючись у Тімоті своїми зеленими очима-самоцвітами, аж поки хлопець не розсміявся.

— Давай, іди геть, Павучку.

Тімоті присів навпочіпки, шарудячи листям. Земля потопала у місячному сяйві. З будинку долинала соромітна лайка, оскільки присутні забавлялися у «Дзеркальце, дзеркальце». У напівтемряві гості викрикували, намагаючись вгадати — чиї відображення не з’являлися та й взагалі ніколи не з’являються у дзеркалі.

— Тімоті! — Крила дядька Ейнара розгорнулися і затріпотіли, плеснувши при цьому, наче литаври. А через мить хлопець відчув себе маленьким і невагомим наперстком, якого дядько Ейнар замість того, щоби надіти на палець, примостив собі на плече.

— Не вішай носа, племіннику Тімоті. У кожного своя доля, і в кожного своя дорога. Ти тільки поміркуй, наскільки цей світ кращий для тебе. Наскільки яскравіший. Для нас він давно помер. Ми вже на нього надивилися до нудоти, повір мені.

Найкраще життя — це життя коротке. І ціна йому — не гріш у базарний день, запам’ятай це.

Весь час, від поопівночі до світанку, дядько Ейнар ходив із Тімоті по будинку, з кімнати в кімнату, виспівуючи пісень. Ватага тих, хто запізнився, влаштувала нову гульбу. З ними була і закутана у єгипетський саван пра-пра-пра-пра і ще тисячу разів прабабуся. Вона не обмовилася жодним словом, випроставшись, наче приткнута до стіни прасувальна дошка, а із очних западин, здавалося, сяють всезнаючі, мудрі та спокійні очі. Під час сніданку о четвертій ранку прабабцю у тисячному коліні відвели до найпочеснішого місця за довжелезним столом.

Численні юні кузени, з’юрмившись біля чаші