Читати книгу - "Женоненависник"

— Це ж треба! А я й не звернула уваги...

— Якби ви не споглядали море, а обернулися назад, то самі б побачили.

— Це ж треба таке!

Дядьків зять, повідомляючи мені ці «новини», раз по раз обертався, примружував очі й дивився на мене з хитрою посмішкою. Слухаючи його, я ледве стримувала себе, щоб не розреготатися.

Наречений Весіме — дуже гарний і ерудований молодий чоловік, але нестерпно наївний. Як вони пасують одне до одного, еге ж?

Отже, того дня я повернулася, так і не відправивши тобі листа. Але ми нічого не втратили, адже це був куценький лист ні про що. Я не встигла в ньому розповісти тобі нічого з того, що хотіла. Отож починаю зараз... Звичайно, перш за все розповім, як пройшла моя подорож... Того ранку, коли ми розпрощалися... Зачекай-но хвильку, Нермін... Хтось тихенько стукає в двері...

Чорт забирай! Це був дядьків зять:

— Саро-ханим, вже час рушати. Я їду до міста. Якщо хочете особисто відправити листа, то треба поквапитись...

— Я б хотіла, але дайте мені щонайменше п’ятнадцять-двадцять хвилин, щоб я встигла одягтись, — відказала я йому.

Ремзі-бей після недовгого вагання погодився:

— Ну що ж поробиш? Будемо їхати трохи швидше...

За той час, що я пробуду тут, возити екіпажем листи до міста в поштовий день, очевидно, стане звичкою, ба навіть традицією...

Вибач, Нермін... До середи, коли знову буде пошта, я напишу тобі довгого-предовгого листа. Цілую!

Сара

IV

Сара — Нермін

Люба Нермін,

В кінці листа ти пишеш мені: «Ми чекаємо на тебе — не дочекаємось. Я вже рахую дні: дев’ять днів, як поїхала Сара, десять днів, одинадцять... Думаю собі: це ж вона помирає з нудьги в дядьковому оливковому гаю... Ні, вона неодмінно щось придумає, знайде якийсь привід, щоб найближчим часом вирватися до Стамбула. І не тільки я, вся наша компанія так вважає і хлопці, і дівчата...»

Нермінусю, я боюсь, що ви разом із хлопцями та дівчатами ще довго марно мене чекатимете, бо мені все більше подобається тут, у цьому містечку.

Є відомий вислів: «Краще бути першим у малесенькому селі, аніж другим у Римі». Не знаю, чи претендую я на друге місце в Стамбулі... Але ж місто величезне, і якщо навіть не можна сказати, що мене затьмарюють, проте дехто Сперечається з моїм впливом, намагається зі мною конкурувати... А тут я королева, і в мене немає конкурентів... Мій вплив і успіх з кожним днем ростуть... Я часто їжджу до міста, і щоразу це подія, це свято... Чоловіки в провінції — це не наші салонні джентльмени, схожі на дресированих мавпочок. Вони висловлюють свої емоції, свою оцінку без вивертів, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Виглядає це, звичайно, грубувато й кумедно, але ж... Нічого не поробиш, за їхню щирість мусиш їх вибачати!..

Ось як, наприклад, вони висловлюють своє схвалення й захоплення — чула на власні вуха:

— Ех, ну чому я не муха?! Сів би на це личко, сів би на ці ручки...

— Слухай, а як ти думаєш, вона так само їсть і п’є, як оце ми?

— Позавчора моя щось розприндилась... Раптом згадав я цю кралю, взяв у руки дрючка і давай свою чухрати...

— Аллах-Аллах, з чого ж її зроблено? Вона ж мовби кришталева... Обличчя аж просвічується...

Мабуть, мені вже остогидли барвисті салонні компліменти, поцуплені з книжок, але ці безглузді, примітивні висловлювання мене просто-таки тішать...

А є навіть і такі, що закохалися в мене. Розповім тобі про одного з них. Ім’я його я не запам’ятала. Пам’ятаю тільки, що закінчується на «ллах»: чи то Абдуллах, чи то Нуруллах... Дідок років п’ятдесяти п’яти-шістдесяти, заможний. Нібито староста якогось там кварталу... Ну знаєш, є такі прискіпливі, капосні дідугани, які все вчать жителів кварталу розуму й моральності, збурюють людей різними гидкими плітками, винюхують щось по домівках, ходять по людях, збирають підписи під петиціями, аби вижити з кварталу невгодних їм мешканців... То оце один із таких. Мені розповіли, що цей староста скаржився, що я, мовляв, вільнісінько розгулюю у надто відвертих туалетах, а також вичитував молодикам, яким я подобалась. Я навіть одного разу сама чула, як він прикрикнув на парубків, що дивилися на мене через дорогу:

— Ну, чого витріщились? Звичайної дівчини ніколи не бачили?

Я краєм ока роздивилася його. Сам маленький, мармиза здоровенна, видовжена, мов коняча морда... Він не з тих щирих фанатиків, що повчають народ для примноження слави Божої; він радше з тих, хто псує дурненьких, бідних, недосвідчених дівчат, раз на два-три роки міняючи жінку за принципом: «маю право оженитись, маю право й розлучитись».

«Шановний ефенді, а давай-но познайомимось поближче. Іншим ти закидаєш, що вони, мовляв, ніби ніколи звичайної дівчини не бачили. Ану ж погляньмо, чи багато ти сам бачив таких, як я!» — подумала я собі.

Якось поїхала я знову до міста. Чекаю на Ремзі-бея, який зайшов до одного з рундуків на ринку щось купити. Бачу —-суне повз мене староста: очі додолу, густі брови насуплені, щось бурмоче собі під ніс. І я одразу ж скористалася нагодою:

— Перепрошую, ефенді.[10] Можу я попросити хвилинку вашої уваги?

Він здивувався. Трохи завагався, та все ж зупинився переді мною. Але до мене не повертається, навіть не гляне в мій бік, стоїть, опустивши додолу своє видовжене похмуре обличчя, мов кінь в очікуванні вершника.

З іронічною ґречністю кажу:

— Ефенді, мала я молочного батька, якого дуже любила. Минулого року він помер, земля йому пухом... Але коли я побачила вас, то мені здалося, ніби це він встав із могили... Я така розчулена... Дозвольте ще хоч хвильку подивитися на вас... Звичайно, вам теж доводилось переживати смерть близької людини... Ви розумієте, що таке справжнє горе...

Староста отетерів. Стоїть, не повертаючи до мене обличчя, мабуть, вагається: взяти собі та й піти чи залишитись бесідувати. Хто зна, про що він там розмірковував, але врешті-решт вирішив-таки зі мною поспілкуватися. Обернувся до мене, не в змозі прибрати гнівний вираз з обличчя, подивився мені в лице. Ти б тільки знала, як я стримувалася в ту мить, щоб не засміятися... У пана старости були такі густі вуса, борода та брови, що якби їх обстригти й поділити, то вистачило б на вуса всім стамбульським молодикам. Посеред цих непролазних хащів височів величезний