Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

було несподівано зруйновано Берлінський мур. І в Угорщині, і в Польщі всі переймалися непростим питанням про те, що ж робити після комунізму: старий, ще кілька місяців тому всемогутній режим ішов у небуття. Комуністична партія Литви щойно проголосила свою незалежність від Радянського Союзу. У таксі, дорогою до вокзалу, австрійське радіо передавало перші репортажі про повстання проти кланової диктатури Ніколае Чаушеску в Румунії. Політичний землетрус трощив застиглу топографію повоєнної Європи.

Доба завершилася. Народилася нова Європа: це було ясно всім. Але в міру того як старий режим відходив у минуле, багато вкорінених поглядів підлягали переоцінці. Те, що колись вважали постійним і навіть неминучим, почало здаватися цілком тимчасовим. Протистояння в час «холодної війни», розрив між Сходом і Заходом, змагання між «комунізмом» і «капіталізмом», окремі й не сполучені між собою історії благополучної Західної Європи та сателітів Радянського Союзу на Сході — усі ці розбіжності більше не можна було тлумачити як результат ідеологічної необхідності чи залізної політичної логіки. Вони були випадковими наслідками історії — і історія намагалася їх позбутися.

Майбутнє Європи поставало в геть іншому світлі — власне, як і її минуле. У часовій ретроспективі період із 1945 по 1989-й тепер здавався не світанком нової доби, а радше проміжним етапом: післявоєнні роки, винесені за дужки, незавершені справи конфлікту, який закінчився в 1945 році, але залишив по собі післямову, що тривала пів століття. Хоч би якого вигляду набула Європа у прийдешні роки, звична та впорядкована історія того, що трапилося в минулому, назавжди змінилася. Того морозного центральноєвропейського грудня мені здавалось очевидним, що історію повоєнної Європи треба переписати.

Час був сприятливим, місце — теж. Відень у 1989 році став палімпсестом заплутаних та переплетених варіантів минулого Європи. На початку ХХ століття Відень був Європою: плідним, модним та самооманливим центром культури й цивілізації на порозі апокаліпсису. Між війнами, перетворений зі славетної імперської метрополії на збіднілу та зіщулену столицю куцої держави-обрубка, Відень поволі втрачав блиск і зрештою опинився в ролі провінційної застави нацистської імперії, якій більшість її громадян радісно присягли на вірність.

Коли Німеччина зазнала поразки, Австрія опинилася в Західному таборі й була призначена на роль «першої жертви» Гітлера. Цей подвійно незаслужений щасливий збіг дозволив Відню обілити своє минуле. Зручно забувши про свою лояльність до нацистів, австрійська столиця — «західне» місто, оточене радянською «Східною» Європою, — набула нової ідентичності як острівець та взірець вільного світу. Для її колишніх підданих, застряглих у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Румунії та Югославії, Відень був «Центральною Європою» — уявною спільнотою космополітичної коректності, яку впродовж століття європейці якось примудрилися загубити. У роки конання комунізму місту судилося стати чимсь на зразок станції перехоплення свободи, новим місцем зустрічей та прощань для східних європейців, що тікали на Захід, і для західняків, що будували мости на Схід.

Отже, Відень у 1989 році був хорошою точкою «відліку» Європи. Австрія втілювала в собі всі ознаки дещо самовдоволеної повоєнної Західної Європи: капіталізм та заможність за підтримки добре забезпеченої держави загального добробуту; соціальний спокій, гарантований робочими місцями та всілякими додатковими винагородами, щедро розподіленими між усіма ключовими соціальними групами та політичними партіями; зовнішня безпека під негласною протекцією ядерної парасольки Заходу — тоді як сама Австрія непогано влаштувалася як «нейтральна» країна. Тим часом по той бік Лайти та Дунаю, лише кілька кілометрів на схід, простягалася «інша» Європа — злиднів, бідності й таємної поліції. Прірву між цими двома Європами вдало передавав контраст між жвавим та енергійним Вестбангофом, звідки підприємці й туристи на борту сучасних чепурних експресів рушали до Мюнхена, Цюріха або Парижа, та похмурим і непривабливим Зюдбангофом, де брудні, старі потяги з Будапешта чи Белграда випускали із себе зграйки вбогих, пошарпаних, дещо загрозливих на вигляд іноземців у запиленому одязі.

Так само як два головні вокзали міста мимоволі засвідчували географічний розподіл Європи — один дивився в бік життєрадісного, заможного Заходу, інший недбало визнавав належність Відня до Сходу, — вулиці австрійської столиці були свідками мовчання, яке, немов безодня, відділяло спокійне теперішнє Європи від її жахливого минулого. Величні надійні будинки вздовж Рінг-штрасе нагадували про імперську історію Відня, хоча сам Рінг здавався дещо завеликим та помпезним як для щоденної транспортної артерії в середній за розмірами європейській столиці, тоді як місто заслужено пишалося своїми державними спорудами та міським громадським простором. Так, Відень із задоволенням віддавався спогадам про своє славетне минуле. Однак про порівняно недавні події місто рішуче воліло не згадувати.

А найбільш мовчазним місто було щодо євреїв, які колись населяли чимало його центральних будинків і зробили неабиякий внесок у живопис, музику, театр, літературу, журналістику та ідеї, які втілював Відень на піку своєї слави. Та жорстокість, із якою віденських євреїв виганяли з їхніх домівок, вивозили на схід від міста та випалювали з його пам’яті, була відповіддю на питання, чому в теперішньому Відні панував винуватий спокій. Повоєнний Відень, як і повоєнна Західна Європа, був величною спорудою, зведеною на невимовному минулому. Більша частина тих подій сталася на землях, підконтрольних Радянському Союзу, саме тому про них так швидко забули (на Заході) або змусили мовчати (на Сході). Після повернення Східної Європи минуле було не менш невимовним, але тепер про нього неухильно треба було говорити. Після 1989 року ніщо — ані майбутнє, ані теперішнє, ані понад усе минуле — не могло бути таким, як колись.

Отже, рішення написати історію повоєнної Європи прийшло у грудні 1989 року, однак я не брався за його втілення впродовж багатьох років. Утрутилися обставини. Озираючись назад, можу сказати, що це було на краще: чимало речей, які сьогодні стали трохи зрозуміліші, тоді ще були оповиті туманом. Відкрилися архіви. На місце неминучого безладдя, яке супроводжує будь-які революційні зміни, прийшла впорядкованість, і тепер можна було розрізнити хоча б деякі з далекосяжних наслідків перевороту 1989 року. Відлуння землетрусу 1989 року ще довго давало про себе знати. Наступного разу, коли я був у Відні, місто силувалося облаштувати десятки тисяч біженців із сусідніх Хорватії та Боснії.

Три роки по тому Австрія облишила свою старанно виплекану повоєнну автономію та увійшла до Європейського Союзу, чия поява як гравця на європейській арені стала прямим наслідком східноєвропейських революцій. Приїхавши до Відня в жовтні 1999 року, я побачив, що Вестбангоф увесь обклеєний плакатами на підтримку Партії свободи Йорґа Гайдера, який, попри своє неприховане захоплення «почесними воїнами» армій нацистів, що «виконували свій обов’язок» на східному фронті, здобув на тогорічних виборах 27% голосів, зігравши на відчутті тривоги та нерозумінні серед