Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Ця книжка оповідає історію Європи з кінця Другої світової війни, а отже, починається з 1945 року — Stunde nul, або, як цей рік називається в Німеччині, «години нуль». Але на історію європейського континенту, власне, як і на все у ХХ столітті, кидає тінь тридцятилітня війна, розпочата в 1914 році, коли він ступив на шлях до катастрофи. Перша світова війна стала жахливою бійнею для всіх її учасників — у боях загинула половина чоловічого населення Сербії від 18 до 55 років, — однак закінчилася нічим. Усупереч поширеній у той час думці, Німеччина не зазнала поразки ані у війні, ані внаслідок післявоєнного врегулювання: інакше її сходження до майже тотального домінування в Європі через якихось 25 років було б складно пояснити. Насправді ціна перемоги союзників була більшою, ніж ціна поразки Німеччини, оскільки та не виплатила борги Першої світової війни, а отже, по її закінченні постала порівняно сильнішою, ніж у 1913 році. «Німецька проблема», яка виникла в Європі зі злетом Пруссії за одне покоління до того, залишилася невирішеною.

Маленькі країни, що з’явилися в 1918 році після розпаду старих територіальних імперій, були бідні, нестабільні та вразливі. А ще — зневажали своїх сусідів. У міжвоєнний період у Європі було повно держав-«ревізіоністів»: Росія, Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія — усі вони зазнали поразки у Великій війні та чекали нагоди отримати територіальні відшкодування. Після 1918 року не сталося ані відновлення міжнародної стабільності, ані віднайдення балансу між державами: була лишень перерва через виснаження. Воєнне насильство не припинилося. Натомість воно перетворилося на складник внутрішньої політики — націоналістичний дискурс, расистські упередження, класове протистояння та громадянську війну. Європа у 1920-х та особливо у 1930-х роках увійшла в сутінкову зону між життям після однієї війни та грізним передчуттям іншої.

Внутрішні конфлікти та міждержавні протистояння в міжвоєнні роки поглиблювалися — і до певної міри були спровоковані — супутнім занепадом європейської економіки. Насправді тодішня економічна ситуація в Європі зазнала потрійного удару. Перша світова війна спотворила ринок праці в державах, зруйнувала торгівлю, знищила цілі регіони, а також призвела до банкрутства держав. Багато країн, передусім у Центральній Європі, так і не подолали її наслідків. Тих, кому це вдалося, потім знову потягло вниз під час Великої депресії 1930-х років, коли дефляція, банкрутства підприємств та відчайдушні спроби захиститися від зовнішньої конкуренції збільшеними тарифами призвели не тільки до не бачених досі рівнів безробіття і змарнованих виробничих ресурсів, а й до колапсу міжнародної торгівлі (упродовж 1929‒1936 років торгівля між Францією та Німеччиною впала на 83%), а також болісної міжнародної конкуренції та чвар. Після того почалася Друга світова війна. Про її безпрецедентний вплив на мирне населення та національні економіки держав ідеться в розділі 1 цієї книжки.

Усі ці удари разом мали знищити цивілізацію. Масштаб катастрофи, яку накликала на себе Європа, був абсолютно очевидним навіть для її сучасників. Дехто, як з ліво-, так і з праворадикального табору, вважав самогубство буржуазної Європи нагодою поборотися за щось краще. Тридцяті роки були, як сказав англо-американський поет Оден, «ницим, нечесним десятиліттям», але водночас і часом обов’язку та політичної віри, кульмінацією якого стали ілюзії і втрачені життя громадянської війни в Іспанії. Той період став лебединою піснею радикальних поглядів ХІХ століття, вкладених тепер у насильницькі ідеологічні практики ще похмуріших часів: «Який неймовірний потяг до нового людського порядку відчувався в міжвоєнну добу, і як же прикро його було змарновано» (Артур Кестлер).

Зневірившись у Європі, дехто тікав: спочатку аж на край Західної Європи, де ще панували ліберальні демократії, а тоді, якщо встигали виїхати вчасно, — до Америк. Дехто ж, як-от Стефан Цвейґ чи Вальтер Беньямін, укоротили собі віку. Напередодні остаточного занурення континенту в безодню європейське майбутнє здавалося безнадійним. Те, що було втрачено під час руйнації європейської цивілізації — наслідки цієї втрати ще задовго до того передбачили Карл Краус та Франц Кафка в рідному цвейґівському Відні, — вже ніколи не вдалося відновити. В однойменному фільмі Жана Ренуара 1937 року, який належить до класики кінематографу, великою ілюзією тієї доби було звернення до війни та супутніх міфів про честь, касту і клас. Але до 1940 року найбільшою ілюзією Європи, тоді вже безповоротно дискредитованою, в очах самовидців була сама «європейська цивілізація».

Тож у світлі подій, що передували неочікуваному одужанню Європи після 1945 року, спокуса зобразити історію цього одужання в самозаспокійливих, навіть ліричних тонах цілком зрозуміла. Саме в такому ключі й написано більшість історій повоєнної Європи, а особливо надруковані до 1989 року. Роздуми європейських державних діячів про свої досягнення в ці десятиліття мали ту саму тональність. Сам факт того, що після катаклізмів тотальної війни окремим державам континентальної Європи вдалося вижити та відродитися; що держави не мали претензій одна до одної та поступово поширювались інституціалізовані форми внутрішньоєвропейської співпраці; що після тридцятирічного економічного занепаду відбувалося стале зростання та «нормалізація» заможності, оптимізму та миру — усе це не могло не викликати дещо перебільшеної реакції. Відновлення Європи було «дивом». «Постнаціональна» Європа засвоїла гіркий урок нещодавньої історії. З попелу насильницького, самовбивчого минулого, немов Фенікс, постав миролюбний ідилічний континент.

Як і більшість міфів, такий гідний образ Європи у другій половині ХХ століття не позбавлений дещиці правди. Однак багато чого він не враховує. Східній Європі — від австрійського кордону до Уральських гір, від Таллінна до Тирани — він не пасує. Її післявоєнні десятиліття були справді безкровними порівняно з тим, що їм передувало, але тільки завдяки непроханій присутності Червоної армії: це був мир тюремного подвір’я під прицілом танкової гармати. А якщо країни — члени Радянського блоку і вступали в міжнародну співпрацю, яка віддалено нагадувала аналогічну динаміку на Заході, це було лише тому, що Москва силою нав’язувала «братерські» інституції та взаємозв’язки між ними.

Історію двох половин повоєнної Європи не можна розказати окремо одна від одної. Спадщина Другої світової, а також передвоєнні десятиліття і війна до того поставили уряди та громадян країн і Західної, і Східної Європи перед складним вибором щодо того, як найкраще дати собі раду і більше ніколи не повторити минулих подій. Одним можливим варіантом, спочатку дуже популярним в обох частинах Європи (нагадування про те, що 1945 рік геть не був таким чистим аркушем, яким він подекуди здається), було повернення до радикальних програм народних фронтів 1930-х років. Східна