Читати книгу - "Терпкий смак кохання, Ерін Кас "

У вітальні Катя співає в караоке з якоюсь дівчиною. Їм голосно підспівують інші дівчата, весело перекрикуючи одна одну. Алкоголь я не п’ю, тому шаленої радості присутніх не розумію. Співають вони, м’яко кажучи, не дуже гарно. Особливо Катя. Вона ніколи не мала слуху, як і комплексів, чого не можна сказати про мене. Трохи сиджу на дивані, а потім не витримую і вирішую вмитися, бо від дорогої косметики Лілі страшенно печуть очі.

Підіймаюся до кімнати, але там цілується якась парочка. Йду у ванну вкінці коридору, тут порожньо, тихо і прохолодно. Беру з полички рушника і вмиваюся. Це приносить неабияке полегшення, бо відчуття, що очі зараз вилізуть не дуже приємне.  

— Фух, — видихаю, заправляючи волосся за вуха. Я трохи підстригла своє довге чорне волосся, але тепер воно почало крутитися ще більше. Якась кара, постійно доводиться його випрямляти.

Деякий час проводжу наодинці у ванній кімнаті, просто сиджу на бортику, гортаючи стрічку у соцмережі. Потім пускаюся у божевільню на першому поверсі, помічаючи нові обличчя. Схоже, не всі запрошені прийшли вчасно. Троє хлопців сидять на дивані у вітальні, де досі співає моя Катька. У холі ще один хлопець обіймає Лільку, яка зовсім не проти. Мої брови лізуть на чоло від здивування, коли вона починає цілуватися з цим хлопцем. А потім я відводжу очі і зіштовхуюся з поглядом незнайомця. Він стоїть з іншого боку від сходів, розмовляє з якимось хлопцем, але дивиться на мене. Його погляд сканує, під ним стає не затишно, тому я швидко зникаю в напрямку кухні. Таке відчуття, що поки я вмивалася, під’їхав цілий автобус з гостями.

Знаходжу чисту склянку, наливаю собі води з пляшки, додаю дольку лимона і одразу випиваю половину. Прислухаюся: Катя більше не співає, час витягати її звідси. Прямую до вітальні, але тут уже почалися танці. Тільки цього мені не вистачало. Коли починаються танці, марно намагатися забрати Катю. Зітхаю. Розвертаюся, щоб піти, але зіштовхуюся з кимось високим. Піднявши очі, завмираю, на мене дивиться той самий незнайомець. Його руки опинилися на моїй талії, коли він зупиняв мене.

— Вибач, — белькочу й вилітаю з вітальні. Знала, що не варто сюди пхатися, тепер невідомо, коли додому попаду, бо не можу кинути Катю. І так завжди, я надто м’яка і не вмію відмовляти. Хоч бери і на курси записуйся.

Займаю своє місце біля стільниці, спостерігаючи за народом навколо. Усім весело. І не шкода Лілі будинку? Вони ж вештаються, куди захочуть. А у її кімнаті взагалі невідомо що коїться.

Через кілька хвилин знову бачу того хлопця, він виходить в хол разом з дівчиною. Вона сміється і дуже помітно заграє до нього. Дивна. Хіба не бачить, що він байдужий? На обличчі незнайомця не ворухнувся жоден м’яз, наче він усміхатися не вміє. Цікаво, що він тут забув і скільки йому років? За думками пізно помічаю його погляд, спрямований на мене. Відводжу очі і роблю великий ковток води. Вирішую змінити положення, але очі самі звертаються в його бік. Якось він вирізняється на фоні інших. Високий, темноволосий, помітно старший і… Суворий. Це перше слово, яке приходить на думку, коли зіштовхуєшся з його поглядом. Він знову дивиться, прямо мені в очі, а потім залишає дівчину і прямує на кухню. Халепа. І нащо я на нього дивилася, наче не сповна розуму?

Як на зло, всі кудись розбіглися, навіть заговорити немає з ким. Подорожую очима по приміщенню, дивуючись зі своєї реакції. Наче з хлопцями ніколи не спілкувалася. Було б непогано піти, але виглядатиме такий вчинок дивно. Нервую. Всередині якийсь дивний мандраж наростає. Чуже і не приємне відчуття.

— Що? — наді мною лунає грубий чоловічий голос.

— Перепрошую? — підіймаю на нього погляд. Ти… Ви мені? — замість голосу виходить писк.

— Чому дивишся? — стоїть надто близько, порушуючи мій особистий простір. — Ми переспали і я забув подзвонити?  

— Що? Ні. Звісно, ні, — до мене повертається голос, але червоніють щоки. Оце вже нахабство!

— Я так і подумав, тебе точно запам’ятав би, — ставить руки обабіч мене на стільницю. Слів не маю, лише голосно вдихаю і видихаю повітря. — Я Ярослав, а ти? — уважно дивиться у вічі, змушуючи серце злякано стукотіти. У моїй дурній голові одна-єдина думка: чому я змила макіяж. Невже не можна було потерпіти кілька годин? Невпевнено знизую плечима і ховаю очі, поки усе обличчя не перефарбувалося у буряковий колір.

— Забула? — хмикає чоловік, зі сміхом у голосі.

— Я знайома Лілі, — відповідаю тихо, стискаючи пальцями склянку.

— А ім’я у знайомої є? — він нахабно відбирає у мене склянку, робить ковток, кривиться і ставить на стільницю.

— Віка, — видихаю розгублено, помічаючи легку усмішку на його вустах.