Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Злата.

Дівчина видихнула. Нарешті вони пройшли обстеження. Все добре, окрім того, що  виявилося, Злата завагітніла ледь не після їхнього першого разу кохання. Термін вагітності вісім-дев’ять тижнів. Нестор буквально світився від щастя. Все обстеження був поруч. Носився з нею наче вона з кришталю. Від цього дівчина почувалася не дуже зручно. Навіть кілька разів, робила йому зауваження. Хоча з іншої сторони його турбота імпонувала їй.

Вийшли з кабінету УЗД. Нестор відразу ж зупинився, вдивляючись кілька хвилин у знімок, на якому толком ще нічого не було видно. Різкий погляд чоловіка стрибнув на дівчину. Пригорнув її до себе. Від емоцій зірваним басом прохрипів.

—     Ти не уявляєш, який я щасливий, мила моя.

Злата посміхнулася, адже теж щаслива. Їй чомусь здавалося, що він буде проти. Адже в попередньому шлюбі у Романова дітей не було. Причини вона не знала, адже на цю тему якось не говорили. Він не розповідав, а запитати першою, дівчина не зважилася.

—     Я теж щаслива, Несторе. І хоч ми ще не знаємо хто у нас буде, я уже його дуже люблю.

—     А чому його? — Звів брови разом чоловік. — Взагалі-то, я хочу донечку.

—     А я синочка. — Розсміялася Злата, хоча говорила правду.

Нестор допитливо заглядав у її очі. Не могла намилуватися красою його очей. Мліла від того, що цей чоловік нарешті поруч. Вона так мріяла про нього, і зараз почувалася божевільно закоханою та щасливою. Потягнувшись потерлася своїм носом об його ніс. У пів тону прошепотівши.

—     Я відчуваю, у нас буде хлопчик.

Нестор посміхнувся, міцніше притиснувши її до себе, зірваним від емоцій голосом, прошепотів.

—     Якщо буде хлопчик, я теж не менше буду його любити.

Чоловік так відверто дивився в її очі, що аж мороз по шкірі. Його низький бас збуджував.

—     Ти найкраща, моя мила. Ходімо зі мною.

—     Ходімо. Тільки за руку мене не тримай. — У пів тону попросила.

—     Чому? Тобі соромно? — Змінившись на обличчі, невдоволено запитав чоловік.

—     Ні, що ти, Несторе. Незручно. — Правдиво запевнила. — На нас, якось дивно дивляться усі твої колеги.

—     Хай дивляться. —  Відмахнувся Романов. — Я за те, щоб у всіх були міцні сімейні стосунки.

Злата хмикнувши нагадала.

—     Але ж ти...

—     Вибач, що перебиваю, це інша історія. Її тут знають всі. Діана зчинила стільки галасу, і винесла все на загальний розсуд, що мені від цього соромно. Хоча вона себе виставила не у найкращому світлі. — Зітхнув та попросив. — Коротше, мила, мене моє минуле не хвилює, я живу теперішнім.

Злата посміхнулася, пильно дивлячись на коханого чоловіка.

—     Що ж, не можу не визнати — це приємно.

Нестор узявши її за руку, повів до свого кабінету, який знаходився на іншому поверсі.

Коли йшли коридором, з ними віталися працівники. До Романова підходили колеги, то просили щось підписати. То щось запитували. Злата почувалася зайвою, але терпляче чекала.

Нарешті увійшли в кабінет, й вона оглянувшись на чоловіка, запитала.

—     Ти не скучив за своєю роботою? Судячи з того, що я щойно побачила, ти майстер своєї справи.

Нестор полонив свою наречену в обійми, й оксамитовим басом заговорив.

—     Мила моя, ти ж знаєш, що тоді у лютому, я сильно травмував руку. Мені самому потрібна операція, аби моя рука функціонувала, як раніше. — Зітхнув. — Та саме про це, я і хотів з тобою поговорити.

Злата вся напружилася. Серце вмить забилося від хвилювання. Її лякало саме слово операція. Страх за коханого чоловіка оселився в душі.

—     Несторе, це складна операція? — Стурбовано запитала.

Чоловік зітхнув пильно дивлячись їй в очі, а тоді пригнічено заговорив.

—     Мила моя, у мене відрядження за кордон. В нас з колегами, аналітичний обмін досвідом зі закордонними медиками.

Злата ще більше збентежилася. Серце стиснулося, вона ж тільки звикла до нього, та ще й теперішній її стан... З ним стала надто чутливою та вразливою. Зовсім не бажала аби Нестор їхав. Розгублено дивилася в очі чоловіка.

—     Коли ти їдеш?

—     У неділю. — Чоловік примружився, а за секунду, його обійми стали міцнішими.

Душа занила, ніяк не бажала залишатися без нього. Боялася аби батько, за час його відсутності не добрався до неї.

—     Ти на довго їдеш? — Само зірвалося з вуст.

—     Ні. На три-чотири дні. Мої колеги, взагалі вилітають в суботу, а я хочу ще на один день залишитися з тобою. — В його словах не відчувала особливої радості. — Злато, зрозумій, я мушу їхати.

Дівчина зітхнула. Розуміти розуміла, але відпускати не хотіла ніяк. Проковтнувши ком відчаю, нагадала.

—     Нам же до весілля потрібно готуватися, часу трохи більше ніж місяць залишилося. — Сподівалася, може хоч це стримає його.

—     Злато, до вісімнадцятого жовтня, часу ще більше ніж достатньо. Ми все встигнемо. Тим більше, що, більша половина усіляких дрібниць, вже в процесі підготовки.

Дівчина нервово покусувала губи, та мовчати не могла.

—     Несторе, я не хочу, аби ти їхав.