Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Нестор важко зітхнувши, зізнався.

—     Я теж не хочу нікуди їхати, але робота є робота.

—     Візьми мене з собою. — Спонтанно вирвалося з надією прохання.

Романов хмикнув з любуванням дивлячись на дівчину.

—     Навіть якби дуже хотів, не вийде. Злато, це відрядження. Тим більше, що я не залишатимусь з усіма два тижні. Тож якщо я навіть візьму тебе, то ти постійно будеш одна.

Злата важко видихнула, опустивши голову розуміла він має слушність, але залишатися без нього, не хотіла.

У двері постукали. Чоловік дозволив увійти. У кабінет увійшов юнак, у медичній формі.

—     Несторе Дмитровичу, перепрошую, та мене до вас Аліна Омелянівна відправила. На п’ятнадцяту консиліум, ви будете?

Романов глянув на дорогий  годинник на руці.

—     Так, Олегу Антоновичу, буду.

—     Ще раз перепрошую. — Винувато промовив доволі симпатичний юнак, і зник за дверима.

Злата напружено глянула на Нестора. «Зараз тільки тринадцята. Кліпнувши очима попросила.»

—     Може ми до Галини заїдемо?

Нестор широкою долонею пестив її щоку, пообіцявши.

—     Заїдемо, та не надовго. — Набравши повні легені повітря видихнув, стурбовано заговоривши. — Злато, ми тільки в понеділок, подали заяву в РАЦС, та це пронюхали журналісти. Це вже в новинах. Отже, твій батько про це дізнається. Може варто поговорити з ним. — Романов пильно заглядав в її очі. — Як не крути, він має дати нам своє благословення.

—     Несторе, мені не потрібне його благословення, тим більше, що він його ніколи нам не дасть. — Відразу ж почала заперечувати дівчина. Їй було достатньо їхньої останньої зустрічі. Від якої, не приємний осад залишився ще й досі.

При згадці про батька мороз пройшовся по шкірі. Його погрози жахали. Боялася, якою може бути реакція, на ці новини. Хоч би мама мовчала. Вона ж тільки з лікарні повернулася.

—     Злато?!! — Закликав Романов.

—     Несторе, я не хочу. — Пильно глянула в його очі, чесно зізнавшись. — Це мій батько. Він дав мені життя, освіту і все, а тепер вважає, що я винна йому, за це все. Не можу його бачити. Мене від нього трясе. Невже дітей народжують для того, аби потім так знущатися..? — Перевела подих, додавши. — Ти сам чув. Навіть Денис вже не хоче цього, нашого в лапках весілля. Ліка ж вагітна, і ти ж чув, що на це сказав мій батько — це жахливо. Поклала голову на його плече, здавлено прошепотівши. — Не хочу його бачити.

Нестор з шумом видихнув. Злата розуміла, він не задоволений її категоричністю. Вирішила змінити тему. Зараз її не батько хвилював, а те, що коханий чоловік їде.

—     Несторе, я дуже хвилююся через твоє відрядження.

Романов ніжно притулився щокою до її голови, й лагідно заспокоював.

—     Не варто хвилюватися, моя мила. Все буде добре. Я телефонуватиму при найменшій можливості. Краще поїхали, а, то ти ж розумієш, що мені запізнюватися не можна.

Злата зітхнула, все розуміла, та миритися з цим не бажала, але виходу іншого немає.

Відправилися до Галини. Злата була здивована, адже у приймальні офісу тітки, їх зустріла не відома жінка. Увійшовши в кабінет, дівчина з порогу запитала.

—     А де Маша?

Чула як позаду хмикнув Нестор, й оглянулась на нього. Була по новому вражена, він нарешті скинув капюшон мантії. Здивовано дивилася на нього, та він все зрозумівши, заспокоїв.

—     Злато, про це вже знають всі. Тож я можу не ховатися перед Галиною Володимирівною.

—     Злато! — Покликала тітка. — Маша звільнилася, добровільно примусово. Ти ж знаєш про її почуття до твого нареченого... Тож я вирішила, що вона може бути небезпечною для нас. Я підшукала їй нове місце праці, та вона гордо відмовилася.

—     Але ж Маша, може це оскаржити в суді?!! — Розгублено промовила дівчина, адже була дещо шокована поворотом таких подій.

—     Не може. — Заперечила жінка. — Маша не була ідеальним працівником, тож... — Жінка розвела руками, а тоді запросила племінницю з нареченим. — Проходьте, присідайте.

Разом обговорили кілька питань щодо весілля та безпеки, оскільки до них приєднався Сан Санич.

Злата прихопила необхідні їй матеріали та документи, і оглянувшись на Нестора. Оскільки вони залишились одні, без начальника охорони, з проханням звернулася до коханого чоловіка.

—     Несторе, зачекай мене кілька хвилин, будь ласка, за дверима.

Чоловік примружившись, закивав не погоджуючись головою. Пригорнув її до себе, і глянувши на жінку навпроти, у пів тону промовив.

—     У нас для вас, тьотю Галино, приємні новини. Ми вагітні.

—     Несторе?!! — Обурилася Злата. Вона ж хотіла про це сама розповісти.

—     Справді?!! — На емоціях перепитала жінка, шукаючи підтвердження в очах племінниці.

—     Так, тьотю.

Галина буквально засвітилася від щастя.

—     Яка радість, мої хороші! — Плеснула в долоні. — Ви хоч дозволите мені малятко поняньчити? — З блиском в очах, допитувалася жінка.

Злата пригорнула тітку до себе, знала, якою болючою, є тема дітей для неї.

—     Звичайно, тьотю.

Галина змахнула скупі сльози, посміхнувшись.

—     Тішуся за вас, діти. — Жінка глянула на Романова, попросивши. — Бережи її.

—     Неодмінно. — Пообіцяв чоловік, пригорнувши дівчину до себе.

Галина приємно зітхавши, посміхнулася.

—     Тримайте мене в курсі, як росте наше малятко. Своїх дітей, Бог не дав, то хоч вашим радітиму.

Ще трохи поговоривши, попрощалися. Нестор відвіз Злату додому, й пообідавши відправився в клініку. Злата ж з паперовою роботою розмістилася у його кабінеті. Працюючи не могла заспокоїтися. Страшенно хвилювалася за себе, за маленьку крихітку та Нестора. Батько вже точно знає про їхнє весілля. «Може й справді варто поговорити з ним». Важко зітхнула. Душа не лежала, до цієї розмови. Чи то боялася її, чи може знала на перед, що батько скаже. Мовчання не вихід. Але їй так легше. Після останньої не конче вдалої розмови з батьком, минуло два місяці. Він більше не турбував її, але його люди їздили за ними з Нестором, з дня в день. «Тепер, мабуть, сенсу немає, гонити по п’ять машин. Тепер батько знає хто мій обранець, тож вичислити нас, не складно».