Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Розділ 3. Перехрестя

Ми брели зі старим біля Дороги вже досить довго. Сонце сідало за небокрай. Похід Дорогою вже давно скінчився. Зникли, наче розтанули, всі ті Подорожні, які заповнювали її в цей день. Можна було вийти на бруківку та йти комфортно і швидко, але ми все місили бруд і пил на узбіччі, заплутуючись у густих бур’янах і час від часу потрапляючи у великі й не дуже ямки. Я втомився, хотілося їсти і спати. Ноги гуділи від перевтоми, – ніколи ще так довго і так далеко я не ходив. Спочатку я намагався розговорити старого Подорожнього, ставив питання, забігав наперед і зазирав в очі. Той мовчав і дивився тільки собі під ноги. Так ми і йшли, мовчки, сумно, приречено …

Нарешті старий вирішив зупинитися на нічліг. Ми вмостилися біля невеликого джерельця, що пробивало собі дорогу серед великих валунів і переходило в невеличкий потічок. Біля нього росли невисокі дерева, що давали довгу і рвану тінь у променях червоного сонця, яке заходило ген за далекі верхівки Старого лісу. Я бухнувся на коліна і довго пив воду просто з джерельця. Зі свого сховку в Завороті виплуталася і Тінинка, запищала щось нерозбірливе, теж кинулася до води. От дурненька, і навіщо пристала до мене? Але в глибині душі я був дуже радий її бачити поряд. Вона - нагадування про рідний дім, маму, тата... Щоб не розплакатися, я хутко витер очі рукавом, зиркнув на старого і спитав:

- Вибачте, може, ви будете пити воду? Я можу вам принести. У мене є кухоль. 

Я виплутав з мішка старий жерстяний кухлик і набрав води. Старий мовчав, не дивився на мене, але кухоль узяв і пив довго, повільно, смакуючи.

- Дякую, хлопче. Мене звуть Мудрило, – нарешті озвався старий стиха.

- А я Оксен. Дуже приємно, – з культури поведінки та етики у мене була п’ятірка.

- Ну, як ти? – спитав дід.

- Нормально. Незвично тільки, і втомився.

- Це вже доля у тебе така, – стиха сказав старий.

- А куди ми йдемо? – спитав я.

- Не знаю, хлопче, не знаю.

Я дуже здивувався. Події останніх годин ошелешили мене, як обухом по голові, я був неначе в якомусь тумані. Знав, що проти Дороги і Долі не попреш, але думав, що Доля знає, куди вона мене кидає. Але виявилося, що сам старигань, який висмикнув мене з буденного життя, від моїх рідних і близьких, сам не знає, куди ми премося.

- А навіщо ви мене тоді взагалі забрали від батьків? – здивувався я.

- Мені було видіння. Я диволюб з далеких країв. Мусив з’явитися тут, щоб урятувати тебе від смерті. А після цього вести туди, де тобі потрібно бути.

- І куди ж?

- А ось цього я не знаю. Дорога сама заведе нас, на те вона й Дорога.

- Але ж ми не йдемо по Дорозі, - здивувався я, - все узбіччям.

- Бо не дійшли до потрібного перехрестя, сказав Мудрило. І надовго замовк.

Мовчав і я, думаючи свою гірку думу. Чесно кажучи, мені було лячно від невідомості, але й цікаво було, чесно скажу. Дуже. Я вперше забрів так далеко від дому, та ще й отримав у напарники такого цікавого Подорожнього. Я! Простий сільський хлопчак! Став сам Подорожнім! Ну чи не круто? Васько як дізнається, аж вдавиться від заздрості.

Я згадав Васька і похнюпився. Засумував. Вже й не побачимося, може, з ним.

Ми вмостилися на м'якій траві і заснули. Спав я дуже міцно, бо страшенно втомився від усіх цих переживань і походів. А зранку, нашвидку поснідавши (ось навіщо Сидор!) ми вийшли до Перехрестя.

На Перехресті стояла сторожова застава. Це була масивна двоповерхова кам'яна будівля з вікнами-бійницями і залізними, місцями покритими іржею, дверима. Довга й товста шліфована колода, приєднана до спеціальних дерев'яних стояків, перекривала Дорогу. За колодою була якась магічна завіса, бо самого Перехрестя видно не було, все приховував білий туман. Біля колоди-загороди збоку, просто на траві, сиділи двоє охоронців, які якраз снідали, коли ми підійшли. Принаймні, я вирішив, що це охоронці, бо при поясі в кожного висів пістоль. 
- Добридень добрим людям. - повагом промовив мій супутник. - куди зараз можна пройти? 
- Перехрестя закрите! - вигукнув молодший охоронець і засміявся зі своїх слів, як із якогось жарту. - Зламалося. Немає ходу! 
Другий охоронець, старший, неквапом жував окраєць хліба із салом і задумливо дивися на мене. Недобрий це був погляд, ох, недобрий. 
- Що, малий, ти із Заворотом? - спитав він, зиркнувши на мої руки. Я теж подивився на свої руки, але Заворота не побачив. Бо він же був у мене у вузлику! Я кивнув. 
- Із Заворотом усіх пропускаємо лише лівою Дорогою. Але там зараз не пройти. Зачистка. Розбійники з'явилися. Заборонено пропускати, -  і він смачно вгризся у шмат цибулі.
- А правою дорогою? - спитав Мудрило, насупившись. 
- Спочатку наліво, а потім направо, - якось заплутано пояснив старший охоронець, - інакше не можна. 
І що ж тепер робити? Невже, повернемося додому? Мені аж дух захопило. Мама, тато... 
- Нам не можна повертатися, - мовив Мудрило стиха, - там ти загинеш. Я прийшов урятувати тебе, і ми повинні йти тільки вперед...
Раптом двері скрипнули і з будівлі виглянула стара й здоровенна бабела, вона гукнула:
- Егей, хлопці, знову показують королівські новини, а оглядач зламався! Ану хутко хтось ідіть, поремонтуйте!
- А що, вже починаються новини? - заметушилися обоє охоронців і, схопившись на ноги і покидавши залишки їжі на розстелному рушнику, кинулися в двері. 
Отакої! Що ж це така за охорона, що залишає свій пост напризволяще?
Ми зі супутником перезирнулися, кивнули один одному і рвонули на перехрестя. Я перестрибнув колоду зверху, а старий Мудрило зігнувся в три погибелі і пройшов попід нею, мало не впавши на коліна.
А тепер куди? Ми прошмигнули магічний туман і зупинилися. Дивно, але за перегороджувальною колодою перед нами  я побачив тільки дорогу, яка вела ліворуч. То це не перехрестя доріг? Просто продовження однієї нашої дороги? 
Старий Мудрило упевнено завернув уліво. І я поплентався за ним.
- А як же розбійники?  - спитав я. 
- Та, мабуть, це придумки. Щоб ми повернули назад, - відповів старий. 
Ну-ну. Сподіваюся, це справді так.