Читати книгу - "Скарбничка невдахи, Шапкін"

З чого все почалось? Довго розповідати, але я мушу, бо таким безхребетним я став не просто так. Багато чого вплинуло на мене, мій стан і розвиток, світогляд. Я відчуваю себе живим трупом, щодня я відчуваю ниючу біль у грудях. Таке, зазвичай, відчувають коли втрачають когось, відчувають щось неприємне, або щось інше. Я відчуваю це щодня, щогодини і щосекунди. Інколи допомагає сон, але я ненавиджу прокидатись, бо все це просто миттєво повертається до мене. Так от, моя історія...Багато чого я наробив. 

   Я народився і жив у маленькому містечку під столицею. Знаєте, такі міста, які більше схожі на села, але мають пʼятиповерхівки, кілька магазинів і парк. Жити було не дуже комфортно, бо всі один одного знали. Особливо нашу родину. Я ріс у неповній сімʼї. Мама, старша сестра і я. Тільки вони памʼятають мене малого. Завжди розповідали, що я був непосидючим бешкетником. Жили ми небагато, але, в цілому, я був щасливий. У мене був мій кращий друг, хороша школа, їжа та тепло. Мама працювала вчителькою літератури, тому я часто слухав казки і колискові, мусив вчити вірші і багато читати. Мені це не подобалось, а от сестрі... Вона могла читати без перестанку. А я, в свою чергу, хотів бавитись. Я закінчив школу після девʼяти класів. Мене тягнуло кудись подалі з цього міста, але мама стримала мене тут і я був змушений піти в місцевий коледж. Тут я і почав змінюватись, такого життєрадісного Григорія вже не було. Вчитись не хотілося, більшість пар я ходив курити або просто прогулювався містом. Все як у звичайних підлітків. Але в цьому навчальному закладі я зустрів дуже цікаву людину. Його звали Борис. Високий, рудий хлопець, котрий завжди був одягнений в старий та помʼятий коричневий костюм та туфлі, з дурною червоною краваткою та древньою студентською сумкою, з якою, певне, ходив ще його дідусь. Він підійшов до мене коли я курив за школою. 

   - Привіт, - сказав він і почав дивитись на мене. 

   - Здоров, - я робив чергову затяжку, навіть не звернувши уваги на нього.

   - Чому ти не на парах? У твоєї групи вже урок. 

   - Не хочеться. А ти звідки знаєш? 

   - Знаю що? Тебе? Тебе тяжко не помітити. Ходиш завжди похмурий і злий. Чи ти про пари питаєш? Я знаю розклад занять кожної групи. Мене обрали президентом коледжу. Ти ж за мене голосував? 

   - Ні, мені, щиро кажучи, не цікаві такі речі, - я опустив погляд, сидячи на холодних бетонних сходах. Був жовтень, листя вже встигло змінити свої барви і починало повільно падати на сиру землю, йшли часті дощі, стало зимно. Я одягав свою стару шкіряну курточку.

   - Зрозуміло. А не рано курити? Скільки тобі років? - він не припиняв, але я змирився, рідко виходить з кимось поговорити. Мій кращий друг покинув місто, лишивши мене самого.

   - Мені шістнадцять. Паління допомагає розслабитись та не поїхати дахом у цьому місті. 

  - Хороше місто. Ти просто маєш вузьке бачення, - він широко посміхнувся. - Мене Борис звати, якщо що. Звертайся, коли захочеш поговорити. Я маю бігти на першу пару, щасти тобі! - дивний, розвернувся і побіг, хоча до початку його заняття ще пів години. 

   - Як на заняттях? - питала моя мама, накриваючи на стіл. Я сів на старе крісло та чекав на їжу. 

   - Все нормально, - я сидів за столом, підперши голову рукою, в іншій тримав ложку та пусто дивився в стіну. 

   - Твоя сестра дзвонила сьогодні, у неї тільки нещодавно почалось навчання, - вона наливала тільки що приготований борщ у миску. Виглядала мама стомлено, її волосся вже встигло трохи посивіти, зʼявилися морщини, голос став слабкішим. Мене це засмучувало, але я старався про це не думати. 

  - І що казала? Як їй столиця? Думаю точно краще ніж тут, - образа на неї не проходила, я дуже заздрив сестрі. 

   - Головне, що їй подобається. Вона змогла витягнути на безкоштовне навчання. Я дуже нею горджуся.

   - Ну звісно. Така молодець. А син твій невдався. 

   - Не кажи такого. Я люблю вас однаково. 

   - Тоді чому вона там, а я досі тут? - мені тяжко було стримуватись. 

   - Будь ласка, Григорію, сину, давай не починати. Я тобі все пояснювала вже, - вона поставила гарячий борщ на стіл, його запах мене заспокоїв. Мама часто готувала. З недорогих продуктів вона могла створити щось дуже смачне та вишукане. Я змирився і почав їсти. Вона дивилась на мене не відводячи своїх зелених очей. 

   - Що? - мені стало ніяково. 

   - У мене рак. 

   Минуло кілька днів, приїхала сестра. Я досі не міг прийти в себе. Найріднішої людини може просто не стати. Вже який день я не їм та не сплю. Чому це все саме зі мною? Я досі ненавиджу себе за свою грубість. Більшість наших збережень пішли на її діагностику. Ми дізнались, що шанси вилікувати її є. Але операція занадто багато коштує. Так як маму знає та поважає майже все місто, ми з сестрою відкрили збір та зібрали майже половину. Все ще мало. Тоді я влаштувався на роботу та покинув навчання. Валерія, моя сестра, паралельно вчилась і працювала. Так минув рік. Моє сімнадцяте день народження минуло жахливо. Мама намагалася зробити якесь свято для мене, але в таких обставинах це все виглядало надто похмуро і незручно. 

   Я почав палити ще більше. Розвантажував замовлені продукти в магазинах, збирав макулатуру, продавав деякі речі. Навіть свою куртку. Але цього все ще було мало, і тоді, зʼявився мій давній друг дитинства - Альберт. Дивне для наших місць імʼя, але всі вже звикли. Одного робочого дня він підійшов до мене. 

   - Гришу, - покликав він мене і засвистів. 

   - Та ну, не вірю. Це ти, Альберт?  - я почав підходити до нього. Він змінився. Відпустив волосся, яке у нього було темним та кучерявим. На його підборідді зʼявилася невелика борідка.